Живи вільно – помри гідно

09:12 2 Січня 2017

Живи вільно – помри гідно

Як і у більшості учасників війни, шлях Ігора Бездуха в ряди 80-ої окремої десантно-штурмової бригади розпочався із Майдану. Він не був безпосереднім учасником усіх подій, але й осторонь не залишався. Переломних моментів було кілька: побиття студентів, події Грушевського та 18-20 лютого. Тоді більшості українцям стало зрозуміло що шляху назад нема.

Ми сидимо в якомусь прохідному кафе, більше схожому на столовку. На плазмах транслюють повтор вчорашнього матчу – Чемпіонат Світу по футболу, відвідувачі в повній напрузі слідкують за кульпідами м’яча, день, дощ лиє як з відра. Він сидить у синій вітровці, засучив рукава, на правій руці вздовж кисті татуювання «Живи вільно – помри гідно», на лівій «ВДВ», в красках й з посмішкою розповідає про ВІЙНУ та п’є апельсиновий сік. Ви знаєте, здебільшого наші воїни, котрі побували в пеклі війни, розповідають про все з посмішкою, а ті що толком й пороху не нюхали та дальше 3-ї лінії ні кроку не ступили, завжди з поважним виглядом розповідають про свої подвиги.

«На жаль, біля керма влади залишилися ті самі уроди, оскільки ще коли стояв Майдан, туди залізла політика. Аби змінити владу в країні потрібно повністю змінити її обличчя. Кожному треба починати з себе, аби людина не йшла в політику наповнювати кишені – це проста констатація факту та поки ви даєте шоколадки, шампанське чи конверти викладачам ВУЗів, урядовцям чи поліції, то ніхто з вас не має права нарікати на владу, бо саме ви на неї і заслуговуєте».

Коли почалися події у Криму, Ігор Бездух довго не думаючи пішов до військкомату.   «Я завжди вважав Крим історичною землею татар. Нам добре жилося в тандемі Україна – Автономна Республіка Крим, вони поважали нас і сприймали Україну як рідній дім, а ми Крим вважали і вважатимемо завжди своїм домом. То якого лиха «вєжлівиє чєловєчки» попхались до мене в ДІМ?» Але ні у військкоматі, ні на захисті держави він не був потрібен, мовляв «вік у вас поважний». Лише у липні, коли Ігорю виповнився 41 рік, військкомат привітав його повісткою. А за кілька днів, коли дружина мала святкувати свій день народження, він таки пішов в армію.

На полігоні Ігор познайомився з новобранцями. У його взводі були солдати переважно із Львівської та Тернопільської областей.  «Мобілізованих хлопців-патріотів неможливо порівнювати зі строковиками радянської армії. Усі поводилися дуже ввічливо: молодші зверталися до старших на Ви, почуття такту у всіх було як вроджене.  Складалося відчуття, що ми перебуваємо в інституті благородних дівиць» – з посмішкою каже Ігор.

13316985_256486071373422_90125647962491790_o

«У вересні 2014 року нас скерували до станції Куп’янськ Харківської області. Тієї ж ночі почули крик з темряви: «Вам пизд..ц!» Наступного дня, отримавши боєкомплекти виїхали до села Побєда, військова колона розтягнулася аж на три кілометри. Лишень серед ночі ми добрались до пункту призначення і не довго чекаючи нас «привітали» «смерчі». Не долетіли всього на відстань двохсот метрів. То було гаряче бойове хрещення» – в очах як в кіно видно картини тих подій. Ігор дещо відволікся на гул в залі, мабуть комусь гол забили.

 

     «Нам часто щастило, от наче в сорочках родились» – посміхається Ігор. «От якось,    5-а і 4-а рота виїхали на бойове завдання. Нас тоді проводжав полковник Андрій Ковальчук, хороший мужик. Коли проїхали Новоайдар, перед Щастям заглох один бронетранспортер, 4-а рота відірвалася вперед. Ми оперативно привели його до ладу та коли виїхали на міст, побачили, що горить асфальт. Виявилося вороги дали залп і потрапили між нашою та 4-ою ротою. Не заглохли б тоді, нас би вже не було».              Ігор наче щось пригадав, хитнув головою та з посмішкою продовжив: «А ще, то було тоді ж, приїхавши до міста Олександрівки, розташованого під Луганськом, ми побачили блокпост. Справа то звична, але хто його знає хто на ньому. Комунікація тоді була жахлива, вірніше буде сказати – практично відсутня. Хлопаки сидять такі, наче і море їм по коліна. Погляд суровий, зосереджений. Стоять наче розслаблені, але видно що на чоку. Побачивши на одному з БТР-ів напис «За ВДВ…», признали в нас своїх. То виявилися бійці територіальної оборони з Харкова. Казали що вже з життям попрощались як побачили що нас стільки їде на них от і готувались до останнього бою. Уявляєте, вони впродовж кількох тижнів трималися самі, добряче лякаючи сепаратистів» – з гордістю розповів Ігор.

«На останок, як залишали Олександрівку ми добре «попрощались». То ж все за «правилами етикету» – нас зустріли, от і ми не гірші» – з посмішкою сказав Ігор. «Коли проходили попередні блокпости, побачили що наші відійшли ще раніше. От тоді і зрозуміли, що опинились у кільці. Повернувшись на Веселу Гору помітили, що залишилося одне відділення з технікою. Цей опорний пункт був одним із найбільш потужніших. Наша група поступила в розпорядження командира першої танкової бригади із позивним «Гідра». На першій позиції, Металісті, пробули ми не довго. Вже за традицією, вороги приміряли на нас «Смерчі» та «Гради». Їм вдалося підпалити лише один «Урал» з боєкомплектом та хлопцеві почарапало руку осколком.

Над ранок прийшла команда – вийти з Металіста. Ми забрали БТР і боєкомплекти. Не виїжджаючи на трасу вискочили у населений пункт Стукалова Балка та рвонули на Веселу Гору. На Веселій Горці залишилася «таблетка», «УАЗик» та група «Бороди» з батальйону «Айдар». Моє відділення зайняло позиції на складі боєприпасів. Вороги перебили магістральний водопровід, тому він був підтоплений. О, ми так смачно поїли смажених яєць, котрі там знайшли» – аж мені присмак яєшні наче передався, так смачно він то сказав.

Ми попрощалися з групою «Бороди», бо отримали наказ повернутись на попередню позицію. Ротний сів на мій БТР. Повертаючись на «Металіст», ми помітили групу «Грізлі» з батальйону «Айдар». Відтак зайняли ці ж позиції. За півгодини розпочався обстріл з мінометів. «Айдарівці» сіли на «ЗІЛ». Коли вони вискочили, вороги ще більше почали крити нас з мінометів. Та добровольці потрапили у засідку! Ми чули, як їх добивали одиночними… До нас приповз поранений боєць батальйону «Айдар» «Пітон». Із 23-ох добровольців вижило лише четверо.

13051627_1002040539881390_5134913592618073381_n

     Відтак ми отримали команду «вийти!». Я заборонив брати усе, крім боєприпасів та води. Старшим на моїй машині виїжджав капітан Віталій Кондрацький. Переді мною йшов 123-ій бронетранспортер. А моя машина була головною у колоні. Ми виявили три ряди протитанкових мін, викладених поверх асфальту. Дозорний БТР виконав маневр та вискочив. Звідти зіскочили мій командир взводу  лейтенант Петрівський, зам командира сержант Ващук, прапорщик Толік Гаврилюк, Іван Малярчин та Іван Лемещук. Чого вони зіскочили? Ніхто цього не може пояснити. Практично усі, крім Малярчина, заскочили на 129-ий бронетранспортер. Почалася перестрілка. Кулеметник випустив 600 патронів у бік ворогів. Наші хлопці нашвидкуруч почали затягувати поранених. Коли Толіка Гаврилюка затягнули в БТР, Степан Бродяк ліг на спинку між правим та лівим бортом, аби не заважати башенному стрілку. На відстані 10 метрів появився силует у формі російського зразка із АК-100, який зняв з плеча РПГ-26. Він вистрілив у кулеметника. Проте, потрапив у Івана Лемещука. Мене накрило осколками та перебило ноги. Раптом з правої «зеленки» затихло. Почався шалений обстріл зліва. Вони хотіли зупинити нашу головну машину. Несподівано хтось із ворогів вистрілив із РПГ з права. РПГ потрапив у наш правий борт під кріплення завіси. Усіх всередині контузило. На місці одразу загинули Іван Сова, Руслан Степула і Толік Гаврилюк. Останніми словами Толіка були: «Хлопці! То війна! Всяке може статися!» Наш водій впав в ступор, Юрчика Барана викинуло вибухом вгору, я швидко закинув його назад. Мого побратима Степана важко поранило. Далі ми їхали на 5-ій передачі. Ми маневрували то вліво, то вправо, уникаючи ворожого навідника. Десь за нами щось вибухнуло. Ми вирвалися на зустрічну полосу. На зустріч нам виїхав джип із «айдарівцями», вже потім взнали, що там були начальник штабу та 2 бійця. Ми на ходу пояснили, що назад їхати не варто. Вже разом з ним вирушили далі. Вилетівши на міст, ми помітили бійців, четвертої роти, які утримували ці позиції. Коли до них залишилося 30 метрів, солдати наставили на нас «муху». Я крикнув до навідника: «Ствол вгору!». Той одразу виконав мою команду. Пролетівши міст, ми наздогнали наш дозорний бронетранспортер.

Прибувши у Щастя, нас зустріли 123-й дозорний БТР та «айдарівці», які надали першу допомогу. Там же нас ми витягнули живих та загиблих і вже потім вони на своєму транспорті відвезли до місцевої лікарні. Врятувати Степана Бродяка не вдалося. У нього були поранення несумісні з життям. Із мене тоді витягли 9 осколків… Коли ми дорвалися до крану з водою, ми почувалися найщасливішими у світі» – Ігор ще добавив що щиро вдячний волонтерам. Сказав, що без них не впорались.

У вересні 2015 року Ігоря Бездуха демобілізували. Його було нагороджено орденом «За мужність».

19 бійців 129-го бронетранспортера вважають пропавши ми безвісти. З них декілька чоловік знайшли та встановили по ДНК. За деякими даними капітан Віталій Кондрадський, лейтинант Ігор Петрівський, ст.лейтенант Юрій Пилипчук та солдат Олександр Климюк знаходяться в полоні.

Повернувшись з фронту, Ігор Бездух почав активно співпрацювати з волонтером благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО» Сергієм Глотовим, якого добре знав. Ігор тривалий час допомагав йому у зборі необхідних речей на ринку «Шувар» та пакувати посилки на фронт. Згодом бійців 80-ої бригади створили громадську організації «Союз ветеранів десанту», де Ігор є членом правління. Хлопці тісно співпрацюють з Сергієм Глотовим. Наразі десантники проводять благодійні концерти на підтримку солдат. А ще співпрацюють з волонтерами з-за кордону.

Меланка ЮЕЙ, Юрій СКОБАЛО Волонтерська хвиля Фото з архіву Ігоря Бездуха