Як вчорашній курсант опинився в самісінькому пеклі біля Савур-Могили

12:12 12 Червня 2017

Як вчорашній курсант опинився в самісінькому пеклі біля Савур-Могили

Командир механізованої роти старший лейтенант Михайло Кирдан із перших хвилин знайомства підкорює своєю щирістю і позитивом. Та коли дізнаєшся деякі подробиці його участі в боях 2014 року, розумієш, що перед тобою людина, наділена неабиякою сміливістю та силою духу

Липень 2014-го. Лейтенант Михайло Кирдан щойно закінчив Академію сухопутних військ у Львові й отримав направлення до однієї з механізованих бригад. Кілька днів на приймання взводу, і вже за тиждень він був у районі АТО поблизу Савур-Могили, за сім кілометрів від кордону з Російською Федерацією.

«Не встигли ми увійти в Степанівку, як мене викликав командир роти: «Збирай взвод, виходимо», – згадує Михайло. – «Закинули до БМП боєкомплект, воду та трьома машинами вирушили. Тоді українські підрозділи потрапили в оточення, їм потрібен був коридор. Ми мали стати однією з його ланок».

Наш підрозділ висувався на перехрестя між Побєдою й Степанівкою, яке належало зачистити від бойовиків. Зупинилися метрів за 600 від нього. Раптом збоку виїхав БТР противника і відкрив по них вогонь.

«Командир роти відразу загинув. Так я залишився старшим. Але тоді ще того не знав, бо рухався трохи позаду».

Бойовики на перехресті відкрили шквальний вогонь. Зволікати не було часу. «Хто зі мною?» – запитав взводний. Погодився Артем Новак, непоказний на вигляд боєць.

«Хлопчина родом із Рівненської області. На вигляд одразу й не скажеш, що має такий стрижень справжнього чоловіка. А тоді я навіть прізвище його не міг згадати. Але його тверде «я піду» сумніву не викликало», – згадує Михайло.

Хлопці пішли вздовж дороги, обабіч лісосмуги. Метрів за триста побачили на перехресті п’ять-шість осіб у цивільному зі зброєю.

«Ми з Артемом по них – із автоматів, із підствольників. Йшли пробоєм, не зупиняючись», – говорить Михайло. – «Ті, напевно, навіть не зрозуміли, скільки нас було, відступили. Коли вийшли на перехрестя, викликав ротного по радіо, той не відповідав. Я ж не знав, що він загинув… Згодом підтягнувся весь взвод. Потім ще танк підійшов».

За кілька годин українців на перехресті накрили з «Градів». На щастя, нікого не зачепило. А вже на світанку посунула піхота противника з БТРом. Кілька пострілів із танка — і їх як вітром здуло.

За декілька годин почали виходити з оточення наші підрозділи. Їх було чимало: близько сотні машин, піхота, прикордонники, міліціонери. По їхніх обличчях можна було зрозуміти, через що вони нещодавно пройшли.

«Хлопці зупинялися, дякували нам. Пам’ятаю, зіскакує один із БМП, звання не було видно. Ми обнялися. Пізніше дізнався, що то був комбат однієї з механізованих бригад. Згодом він став начальником штабу нашої частини» – розповідає Михайло.

Ще добу після того Михайло та його бійці утримували перехрестя. Проте з кожною годиною обстановка погіршувалася – хлопців накривали з «Градів» і ствольної артилерії, підтягувалися ворожі танки і піхота. Від обстрілів і перестрілок підрозділ танув на очах, техніка була знищена, боєприпаси закінчувалися, а підкріплення не підходило. Зв’язку теж не було. Тому обстановку навколо Михайло не знав.

Вчорашній курсант опинився в ситуації, коли необхідно самостійно приймати важливі рішення. Завдання ніхто не скасовував, попереду численний і сильний противник, а за спиною бійці, які мовчки дивилися на молодого лейтенанта, очікуючи його команд…

«Я вирішив відходити, – говорить Михайло, – «Як з’ясувалося, це було правильно. Потім ми тримали один із блокпостів на роздоріжжі біля Степанівки. Противник сунув з трьох сторін.  Фактично село було оточене».

13 серпня більше двох годин снаряди з «Градів» перекопували позиції бригади, а потім на штурм села пішли ворожі танки й піхота. Саме там, у Степанівці, українці вперше мали справу з російськими Т-90.

«За кілька днів надійшла команда з боєм виходити», – згадує Михайло. – «Йшли вночі вздовж кордону. Під обстрілами, через засідки, вогонь російських танків. Іноді здавалось, що все, кінець. Але вийшов і насамперед зателефонував своїй дівчині, сказав, що живий. Після виходу мене призначили в інший підрозділ, який саме доукомплектовували. А потім відправили під Докучаєвськ. За тиждень до того там розбили підрозділ однієї з механізованих бригад, а ми стали на їхнє місце. Уявляєте наші відчуття?»

Під Докучаєвськом Михайло захопив у полон російського військового. Місцеві жителі, що підтримували Україну, повідомили: на трасі Донецьк–Маріуполь, за кілометр від українського блокпоста стоїть машина. В ній військові в одностроях із шевронами Росії.

Михайло швиденько зібрав групу і навідався до тих військових. Їх було двоє. Росіяни помітили українців, почали відстрілюватися. Одного наші знешкодили, а другий був поранений.

«Не залишати ж його помирати. Я вийшов з-за своєї машини і пішов до нього. Зброю опустив, щоб той не лякався. Поки йшов, щось говорив йому, а сам думав, дивлячись на його автомат, спрямований на мене: «Чи правильно я роблю? Зараз він вистрелить, і я постраждаю за мою ж доброту. Може, краще розстріляти машину разом із ним?..» Так я підійшов до росіянина майже впритул. Наказав вийти, роззброїв його. Потім ми його перев’язали і відправили в тил».

Пізніше підрозділ Михайла направили у Піски, де офіцер зазнав поранення. Два осколки пробили руку і зупинилися в грудній клітці. Лікар сказав: «Пощастило тобі, друже, важливих органів не зачепило». Потім госпіталь, реабілітація.

Після повернення Михайла призначили на штабну роботу. Але за півроку офіцер відчув, що цілком відновився, і попросився назад у роту.

«У червні 2016-го обійняв посаду її командира. А за місяць знову зайшов у район АТО й досі на передовій. Головне для мене — вийти в тому складі, що зайшли, адже всіх нас чекають удома.

…Коли я повертався з позиції, де зустрівся з Михайлом і записав його спогади, в голові крутилася одна думка: чому він тоді, в 2014-му, після всього пережитого під Степанівкою зберіг життя пораненому російському військовому під Докучаєвськом? Адже відомо, що росіяни тоді поводилися зовсім інакше. Можливо, саме лицарською шляхетністю українці і відрізняються від росіян…

Фото: Вікіпедія

Роман ТУРОВЕЦЬ,

Народна армія