Волонтер Ксенія Клим: Війна триває. Вона, на жаль, надовго!

17:37 5 Грудня 2016

Волонтер Ксенія Клим: Війна триває. Вона, на жаль, надовго!

Новітня війна покликала багатьох із нас стати в ряди волонтерів. Приємно коли серед справжніх вірних друзів наших військовослужбовців опиняються журналісти, завдання яких доносити правду про те, що відбувається. Завідувач відділу вечірнього мовлення, ведуча вечірньої аналітичної програми «Вечір у Львові» ТРК «Львів» Ксенія Клим – одна з них.

Вона разом із волонтерами часто прямує на передову, аби донести своїм глядачам правду про війну та щиро допомогти військовим своєю підтримкою: теплим бадьорим словом та приємними й корисними подарунками від небайдужих патріотів.

Ксеніє! Скажіть, будь ласка, що підштовхнуло Bас поїхати на передову?

Насамперед, я хотіла особисто для себе зрозуміти, що відбувається на фронті. Адже це одне – дивитися усе по телевізору та слухати розповіді близьких людей. Проте, коли тебе болить усе, що відбувається в Україні, ти мусиш бути в епіцентрі подій. Крім того, у мене є двоє синів і я хочу, зробити усе для того, щоб їм не довелося воювати. Спершу я їхала туди, як журналіст, щоб зрозуміти, що таке війна. Адже, кожного вечора були прямі ефіри, на які приходили хлопці, що побували у вирі війни. Тому я прагнула потрапити в епіцентр подій. Мені це вдалося наприкінці осені минулого року – після Іловайська та всіх трагедій, які відбулися на передовій.

З ким Bи вперше поїхали  на фронт?

Вперше я поїхала депутатом Львівської обласної ради Олександром Ганущиним (нині голова обласної ради – авт.), помічником «Центру забезпечення військових» Оксаною Медвідь та волонтерами «Народної самооборони Львівщини». Саме тоді я зрозуміла, що це люди, які мислять так само, як я. Вони стали мені рідними буквально за одну поїздку.

img_5119

Які у Bас залишилися враження від поїздки?

Звісно, першого разу мене не відпустили на передову. Підозрюю, що перевіряли (сміється…) Ми ночували у покинутій друкарні у Старобільську Луганської області. Тоді я дуже багато спілкувалася з нашими бійцями. Вони настільки дивували мене та заряджали позитивними емоціями, що неможливо усе передати на словах. Було й достатньо часу, аби поспілкуватися з місцевими. Проте, спершу вони вразили мене не з кращого боку. Багато з них залишалися байдужими до війни, переймаючись своїми клопотами. З часом я зустріла людей, які не хочуть війни й бажають жити в Україні. Таких людей насправді там багато. Вони уже визначилися. Особливо діти. Ті емоції, що переживаєш при спілкуванні із маленькими луганчанами чи донеччанами з великими українськими сердечками, також не передати. Їх очі назавжди залишаться у мене в  пам’яті. Вони, замурзані, у старому поношеному одязі, не завжди нагодовані так щиро вірять в Україну та Перемогу, що сльози мимоволі котяться струмками. Тепер нам потрібно усе зробити для того, щоб вони не звернули з правильного шляху. Наші хлопці намагаються налагодити добрі стосунки з місцевими. Вони діляться з ними своєю їжею, допомагають прибрати подвір’я після обстрілів. На мою думку, ми припинимо війну зброєю. Однак, нашу перемогу здобудемо добрим словом та підтримкою.

Що підштовхнуло Bас стати волонтером?

Спочатку зателефонували з проханням про допомогу з одного підрозділу, а відтак – з іншого. Якось так усе закрутилося. Найбільший імпульс був перед Пасхою, коли хлопцям треба було довезти настрій Великодня безпосередньо на передову. Адже це жахливо, коли вони сидять в окопах та бліндажах й не мають можливості відчути усю радість такого величного свята. Саме тоді ми розпочали акцію «Вареник». Нам вдалося зібрати приблизно 800 кілограмів цих виробів, відварених та залитих смальцем. Траплялося, що коли ми привозили вареники, хлопці виколупували та відразу  їли  їх холодними. Серце від цього краялося. Тоді я багато вареників ліпила вдома разом з мамою. А ще залучала родичів та людей із церкви. Багато благодійників тоді відгукнулися на заклик довезти дух Воскресіння Героям на передову й пожертвували тисячу пасочок та стільки ж писанок, дістали форму, біноклі, прилади нічного бачення. Ми встигли об’їхати 26 точок, побувавши на території Луганської та Донецької областей. Нам вдалося відвідати наших десантників із 80-ї окремої  десантно-штурмової, вояків із 24-ї окремої залізної механізованої бригади.

img_5133

Якою є основна мета Bаших місій на передову?

Їдучи туди, я ставлю собі за ціль знайти ті причини та історії, через котрі я зможу тут, у Львові, розповісти, що війна триває, що вона, на жаль, надовго. Ми не втечемо від війни! Якщо будемо втікати, вона  наздожене нас тут. Якщо ми зараз не допоможемо військовим на сході України, це зло прийде сюди! Ворог не збирається зупинятися. Тут, у Львові, я намагаюся якомога більшій аудиторії розповісти про наших захисників, про їх героїзм, про те, що варто їх підмінити, підставити своє плече. Дивлячись на них, я розумію, що ми не маємо право їх зрадити! Я переконана, що за нами буде перемога! Але станеться це тоді, коли кожен із нас через своє серце пропустить цю велику біду, стане милосердним та небайдужим до того, що робиться у нашому спільному домі.

А що Bам найбільше запам’яталося від зустрічей з нашими солдатами?

Під час зустрічей з ними неможливо передати тієї сили, яка ними керує. Вони готові іти вперед, і я знаю, що вони це зроблять! Чи не найбільше враження в мене залишилися від львівських лікарів з 66-го мобільного госпіталю. Це хоч і молоді, проте надзвичайні люди. Я перебувала у цьому госпіталі, коли підірвалася на міні героїчна медсестра «Лютика». Тоді ніхто ще не знав хто вона, знали що молода жінка у результаті підриву отримала травматичну ампутацію обох нижніх кінцівок. Здавалося, що цих лікарів, які бачили небачене (Дебальцево, Піски) уже нічим не вразиш. Але це не так. Кожну людську трагедію вони перепускають через себе. Неможливо передати на словах, наскільки жертовно та дуже злагоджено вони діють. Мені здається, що смерть дуже боїться наших лікарів. Минулого разу відвідавши наших вертолітників, я зрозуміла, що це аси! Це молоді хлопці, які без жодного вильоту на практиці у перші дні війни, упродовж місяця ставали льотчиками першого класу. Ці вертолітники здійснювали бойові операції за будь-якої погоди та у будь-яку пору доби.

Відомо, що Bи знімаєте фільми про наших військових. Розкажіть, будь ласка, про власні проекти.

Коли ми їздили на Різдво із волонтерським вертепом, нам довелося колядувати у бомбосховищі під вибухи снарядів. Під час цієї поїздки ми зняли фільм «Коляда під градами». Їдучи на передову, я не ставлю собі за мету, що буду щось конкретне фіксувати. Результатом є те, яку інформацію та емоції я отримала у цій конкретній ситуації. До Дня незалежності я зняла фільм, лише передаючи думки хлопців безпосередньо на передовій про цей великий день для нашої країни. Побувавши у 66-му госпіталі, я зняла фільми «АТО: янголи у білих халатах». Його подивилися у Португалії. В результаті українська діаспора придбала реанімобіль для наших янголів у білих халатах. Зараз ми активно працюємо над тим, аби цей автомобіль якомога швидше переправити в Україну і ми за день-два завеземо його у 66-й мобільний госпіталь. Через фільми я також намагаюся достукатися до людей. Кожен з нас має робити щось для того, щоб разом наближати Перемогу!

Фото з архіву Ксенії Клим

Юрій СКОБАЛО, Волонтерська хвиля