Війна не поставила його на коліна

14:24 22 Січня 2017

Війна не поставила його на коліна

Прямуючи у село Лукаші, де мешкав командир третього відділення окремого зенітного взводу рядовий Назар Барилко, я уявляв втомленого та пригніченого війною чоловіка. Адже на війні 27-річний хлопець втратив праву ногу. Однак, щойно я переступив поріг помешкання, мене зустрів бадьорий та усміхнений юнак.

Якби не милиці, на яких він пересувався, я би й не подумав, що переді мною людина, котра пережила пекло війни. Завдяки позитивному настрою, яким віяло від Назара та його батьків, я зрозумів, що потрапив до оселі невиправних оптимістів. Щиро усміхнувшись у відповідь, я потиснув руки чоловікам. Запропонувавши роздягнутись та пройти у кімнату, Назар розпочав свою розповідь про військову службу.

Війна застала Назара, коли він працював консультантом у супермаркеті «Нова лінія». Погрузнувши з головою в роботу, хлопець не виявляв великого бажання записуватися у добровольці. Так було до тих пір, поки у серпні він випадково не натрапив на відеосюжет зі Слов’янська. Спілкуючись із журналістами, військові докоряли своїм співвітчизникам, що ті відмовляються йти служити в армію.

« Тоді мені стало соромно, що я не виконую свій обов’язок перед українським народом», – розповідає Назар Барилко«Це, напевно, було випробування долі, оскільки наступного дня мене викликали у військкомат».

У Назара була можливість, так би мовити «відкосити» від служби в армії. Адже з дня на день він мав виїжджати на роботу до Австрії. У хлопця були оформлені усі документи для виїзду за кордон. Втім, він покинув усе, аби виконати свій обов’язок перед державою. Мобілізованих відрядили до військової частини, розташованої у селі Старичі. Тут один офіцер поставив їх перед фактом:

«Ви знаєте, чому ви тут! У вас є два тижні на підготовку. А потім – довга дорога в АТО!»

Почувши це, двоє хлопців одразу почали скаржитися, що у них проблеми із серцем. Офіцер наказав скерувати їх на повторний медогляд. А Назара та інших мобілізованих відрядили на навчання до Немирова.

« Упродовж кількох днів ми тинялися без діла, поки якийсь підполковник не наказав вивести зенітку, аби ми могли тренуватися», – розповідає Назар. – «Ми не знали, як користуватися зеніткою. Однак мені та кільком хлопцям стала у пригоді технічна освіта. Ми навчилися розбиратися з механікою. Тому вже за два дні ми самостійно оволоділи знаннями з користування зенітки».

nazar-barylko

Одного дня, коли хлопців відрядили на стрільби, до них підійшов комбат, який повідомив, що їх скеровують на службу у 24-у окрему механізовану залізну бригаду імені Данила Галицького. Невдовзі мобілізованих скерували у село Башкіровка Харківської області. Саме тут у них нарешті з’явилася можливість, як слід повправлятися у стрільбі із автоматів та зеніток. Невдовзі солдати вирушили до першого місця дислокації у зоні проведення антитерористичної операції – села Дмитрівка, що на Луганщині, розташованого на відстані 20 кілометрів до російського кордону. Сумнозвісний населений пункт став відомим завдяки тому, що тут полягло багато українських бійців. На під’їзді до села бійці бригади побачили обгорілу техніку. Обабіч дороги стояв знищений танк, «Урал» та багатоцільовий легкоброньований тягач. Проїжджаючи повз село, вони помітили, що двори та городи місцевих жителів були засіяні не розірваними снарядами. У цей момент у Назара з’явилося відчуття страху. Він почав усвідомлювати, що десь поруч іде війна.

Зайнявши оборону села, військовослужбовці отримали завдання знешкоджувати диверсійні групи, які час від часу проривалися на територію України. На щастя, упродовж тижня служби солдатам так і не довелося вступити у сутичку з ворогом. Утім, вже у перші дні перебування на позиції душевного неспокою їм додавали тутешні жителі. Люди, які зустрічали солдат, дорікали їм, перекладаючи на них вину сепаратистів за бойові дії у регіоні та обстріли села. Проте одна місцева жителька, котра мешкала поріч із позицією наших бійців, ставилася до хлопців із повагою та розумінням. Жінка приносила солдатам їжу та воду, прала їхній одяг та запрошувала помитися. Якось прийшовши до неї, аби прийняти душ, солдати поцікавилися, чому місцеве населення негативно ставиться до української армії. Нічого не відповівши, жінка дала Назару в руки пульт від телевізора. Увімкнувши його, він побачив, що по телебаченню транслюють лише російські телеканали.

Змінивши кілька місць дислокації, бійці 24-ї бригади прибули до села Геївка, розташованого поруч із містом Щастя Луганської області. Невдовзі після прибуття бійців розмістили на висоті поруч із високовольтною лінією, яка прямувала у бік окупованої території. За порадою розвідників військові облюбували покинутий житловий будинок, розташований неподалік їхньої позиції. Будівлю було взято під охорону, оскільки поруч була розташована свердловина із водою.

«Якось один із бійців, котрий трохи прихворів, попросив мене підмінити на чергуванні», – розповідає Назар Барилко. – «Заступивши на пост, я пішов оглядати територію. Раптом пролунали постріли. Я відчув різкий біль у правій нозі й зрозумів, що мене поранили. Коли я забіг до будинку, мені защемило ногу. Я упав. Хлопці кинулися мене рятувати. Вони перетиснули рану джгутами. Проте це не зупинило кров. Вже потім я дізнався, що мені прострелили ногу у трьох місцях: одна куля потрапила в шийку бедра, інша – в артерію. Ще одна зачепила сідничний нерв. Від цього мені затиснуло всі м’язи, які стали, немов камінь. Мені вкололи обезболюючі уколи. А крові було стільки, що тепло від неї пішло через все тіло. Тоді мені здавалося, що це межа, поріг, за яким ти опиняєшся в якомусь іншому місці. Незнання того, що є за цим порогом, мене дуже лякало. Багато людей кажуть, що помирати не страшно. Насправді це настільки страшно, що неможливо собі уявити. Пізніше мені розповіли, що я втратив три літри крові. Після цього виживає не кожен. Я тоді багато молився. Мабуть, лише завдяки Божому провидінню мені вдалося вижити».

Зупинити кровотечу в нозі пораненого бродівчанина вдалося ротному лікарю, котрий привіз кровоспинний порошок. Це врятувало пораненому життя. Назара відтранспортували на бойовій машині піхоти до Райгородки, звідки доправили до військово-польового госпіталю 95-ї бригади, розташованого біля міста Новоайдар. В жодному з медичних закладів «трьохсотого» не ризикнули оперувати. Лише у Харкові йому зробили першу операцію, дошивши артерію на пошкодженій нозі.

«Прокинувшись в реанімації, я помітив багато поранених хлопців», – пригадує Назар. – «Майже всі бійці були з жахливими пораненнями. Дивлячись на них, я подякував Богу за те, що маю проблеми тільки з ногою. Стан цих солдатів важко передати словами. Незважаючи на це, вони були живі та важко дихали. Я думав, що краще вмерти, ніж бути в такому стані. Побачене дуже на мене вплинуло».

Невдовзі Назара доправили літаком до Києва. Упродовж двох днів лікарі боролися за покалічену ногу бійця. Утім, врятувати кінцівку не вдалося. Врешті військовий медик В’ячеслав Яцун повідомив Назара, що доведеться робити ампутацію. У ніч після операції знову почався крововилив. Цього разу хлопця врятувала медсестра, котра, проходячи біля реанімації, вирішила глянути, як почувається поранений боєць. Завдяки цій дівчині медики зуміли врятувати хлопцеві життя.

nazar-barylko-pershyj-zliva

Перебуваючи у госпіталі, Назар познайомився із киянкою Євгенією. Дівчина навчалася на реабілітолога та працювала волонтером у медичному закладі. Вони стали не просто друзями. Між молодими людьми зародилося щось більше – те, що підсвідомо дуже зблизило їх. Згодом вони одружилися.

«Коли я вперше вийшов із милицями на вулицю, всі навколо озиралися», – пригадує Назар. – «Від цього в мене ледь не розвинувся комплекс неповноцінності. Завдяки Жені я зумів виборсатися з цього стану. Вона завжди підтримувала мене, кажучи, що я на голову вище всіх цих людей. Тепер я почуваю себе повноцінною людиною. А коли поставлю протез, буду вже думати про весілля…»

Назар щиро завдячує за свої успіхи лікарю В’ячеславу Яцуну. Військовий медик давав лише 20 відсотків на порятунок верхньої частини правої кінцівки. Однак, йому вдалося врятувати її. Більше того, хлопцеві прогнозували, що на загоєння усіх ран піде два місяці. Однак вже за шість тижнів Назару вдалося стати на милиці. Назара висловлює щирі слова вдячності й волонтерам. Від початку до кінця лікування йому допомагали, як добрі люди з рідної Бродівщини, так і небайдужі патріоти з-за кордону. Волонтери зібрали значну частину медикаментів на його лікування.

«Щось ми втрачаємо, а щось нам дається,» – вважає Назар. – «Компенсація за те, що ми втратили, є набагато більшою. Після подій, які відбулися в моєму житті, я почав радіти кожній дрібниці. Раніше я дивився на світ, немов би через якусь лінзу. А тепер навчився цінувати те, що не цінував досі».

Я жодної секунди не пошкодував, що подолав понад сто кілометрів, аби потиснути руку цьому герою. І усвідомив, що з такими, як Назар Україна обов’язково переможе!

Юрій СКОБАЛО,

Фото з книги «Війна не поставила нас на коліна»

Волонтерська хвиля