Україна втратила справжніх козаків

08:07 20 Вересня 2016

Україна втратила справжніх козаків

Важко передати на словах ті емоції, які відчуваєш, коли дізнаєшся про втрату героя, з яким спілкувався під час минулорічної волонтерської поїздки на передову. У мене це було вперше… А сталося це в суботу 31 жовтня 2015 року, коли ми саме збирали пожертви для наших захисників.

Мені зателефонував боєць 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади «Жора», котрий приголомшив прикрою звісткою. Заступник командира шостої роти капітан Володимир Труш, на чиє ім’я ми збиралися надіслати посилку із фруктами, разом із заступником командира батальйону капітаном Віталієм Кравченком підірвалися на розтяжці. Один із бійців загинув миттєво. А іншому, який дістав численні поранення, медики намагалися допомогти. Чоловіка не довезли до лікарні…

Ми з Володимиром Трушем познайомилися на одному із блокпостів поблизу розтрощеного снарядами житлового будинку в Авдіївці. Старшина 53-ї окремої механізованої бригади представив мені козака із чубом.

«Доброго дня! Як Вас величати?» – запитав я, ще не знаючи, з ким спілкуюся.

«Мене звати Володя», – скромно відповів чоловік із світлими розумними очима.

«А звідки ви?»

«Зі Львова… з Левандівки…» – Дуже зрадівши від почутого, поцікавився у бійця обстановкою на фронті.

«Майже кожної ночі диверсанти підходять до наших позицій та розвідують обстановку, намагаючись фіксувати усе на камеру. Інколи вони навіть намагаються прориватися. Дорогу ціну ми заплатили за їхні прориви. Упродовж майже двох місяців сепаратисти поранили 19 бійців нашого батальйону».

foto-1-volodymyr-trush

Після цієї короткої розмови ми стали до знимки. Волею долі я опинився поруч зі своїм земляком. Відтак він подався на бойове завдання. А я зі старшиною та іншими супутниками поїхав на один із взводно-опорних пунктів, аби передати солдатам гостинці.

Через кілька тижнів почувши сумну звістку з Авдіївки, я відкрив сторінку Володимира Труша в соціальній мережі «Фейсбук» та упізнав козака із чубом… Уже пізніше я дізнався, що це був знаний викладач факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка. Володимир Труш міг скористатися своїм правом поміняти військову форму на цивільний одяг, та чоловік залишився захищати країну.

«Твій вклад у діяльність факультету, його наукову і виховну роботу неоціненні. Про Твою присутність, діяльність як педагога, керівника, наставника згадують і педагоги, і студенти старших курсів…», – з такими словами загадує колегу завідувач кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка, народний артист України Богдан Козак: – «Ти був безвідмовний у своїй доброті допомогти кожному в його життєвих і педагогічних проблемах… Пам’ятай! Ті, що віддали своє життя за Україну, за свій народ, не вмирають! Їхні душі живуть вічно. Пам’ять про Тебе житиме в моєму серці, доки я житиму.

Як згадує проректор із науково-педагогічної роботи ЛНУ імені Івана Франка Ярослав Гарасим:

«Володимир був лицарем і в мирний час. Як колега, був небагатослівним, проте надзвичайно порядним. Це справжня людина вчинку…».

Роман Крохмальний, декан факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка, зауважує:

«Володя завжди казав: я маю тут (про Схід. – авт.) обов’язок і я повинен його виконати».

Зі слів дружини загиблого Олени Труш, у м. Гірському та с. Новотошківці Луганської області (а згодом і в м. Авдіївці Донецької області) попри свою роботу Володя займався ще й просвітницькою діяльністю: їздив у школи й бібліотеки, із захопленням розповідав учням про справжню українську історію, читав їм численні українські книжки, навчав української мови. Саме на Луганщині Володимир Труш увів традицію дарувати кожному з бійців роти прапор України, на якому малювали карту України й уся рота писала свої побажання. На одному із прапорів Володя написав:

«Не ми обираємо боротьбу за Батьківщину – вона обирає нас. А обравши, вимагає від нас не лише нашого життя, але й життя найдорожчих людей. Миру, добробуту, злагоди. На добру пам’ять. Артист (Володимир Труш)».

Як зазначає дружина Олена, саме ці слова й стали кредо його життя, а водночас і посланням для майбутніх поколінь.

foto-2-vitalij-kravchenko

Не можу оминути в цій трагічній оповіді й іншого загиблого героя Віталія Кравченка. У серпні 2014 року добровільно зголосився для мобілізації, після чого в складі 24-ї окремої залізної механізованої бригади захищав Україну (на фото 2. Віталій Кравченко). Восени минулого року очолювана ним рота тривалий час відбивала атаки бойовиків у районі 31-го блокпоста – поблизу села Кримське Луганської області. Відтак Віталій Кравченко перебував у районі Лисичанська, Авдіївки, Артемівська. Після року на фронті герой добровільно відмовився від демобілізації та зголосився служити ще шість місяців у 53-ій окремій механізованій бригаді.

«Мій син дуже любив Львівщину», – ділиться спогадами мати Героя Зінаїда Кравченко. – «Усе своє життя присвятив цьому краю. Він пройшов дві війни. Із Львівщини його було відряджено миротворцем на службу у Косово, за що було нагороджено відзнакою НАТО. За службу в зоні АТО отримав посмертно орден «За мужність». «Гектора» знало багато волонтерів. Він вистояв на 31-ому блокпості, у Кримському, Оріховому та Новотошківці. Мені він говорив, що перебуває на заробітках у Польщі. Свої фото не виставляв у соціальній мережі, бо був розвідником. Лише три дні перед трагедією він повернувся з тижневої відпустки з Рави-Руської, де проживав».

Ось так, на жаль, у вічний вирій відлітають найкращі. Спочивайте із миром, герої!

Фото: з соцмереж та архівів загиблих бійців

Юрій СКОБАЛО, Волонтерська хвиля