У мить вибуху міни Юрій закрив собою лікаря, який врятував його в Афганістані

09:27 10 Липня 2017

У мить вибуху міни Юрій закрив собою лікаря, який врятував його в Афганістані

До війни Юрій Міхєєв працював дитячим психологом. Згодом став тренером із рукопашного бою. Знається на лікувальному масажі — є майстром Європейської ліги масажистів. Його навіть піаністом називали: ось такі чуттєві в нього пальці.

Його довго не хотіли призивати через вік. Але Юра будь-якими шляхами намагався потрапити на війну. Говорив: «Чого я буду сидіти вдома, коли там гинуть молоді хлопці?!». Сказав у військкоматі, що не має ні дітей, ні дружини, «розжалував» себе із полковника в рядові та пішов добровольцем.

Після підготовки в Десні поїхав на фронт. Але так і не зізнався нікому, що на війні. Говорив, ніби служить інструктором десь далеко від передової.

На фронті він зустрів свого давнього побратима — Сашка Іскру. Вони познайомилися ще у 80-х роках минулого століття, разом пройшли Афганістан, повернулися додому, але втратили зв’язок і довгі роки не бачилися. Де б вони ще могли зустрітися? Юрій — старшина розвідгрупи, Олександр — військовий лікар.

11 травня, коли медик надавав допомогу пораненому бійцю. Неподалік вибухнула ворожа міна. Юрій, який стояв поряд, накрив собою обох. Для військових людей такі реакції природні. Пораненого бійця врятувати не вдалося. Лікар отримав контузію, а Юрія добряче посікло осколками.

Численні мінно-вибухові поранення в голову, живіт і груди спричинили кому, в якій він пролежав майже тиждень. Людина в цьому стані відчуває, що поряд є рідні. Поранену голову оперували більше шести годин, і все ж лікарям вдалося повернути Юру до життя. І в грудях, і в животі було багато осколків, пробито кишечник. А з голови нейрохірурги дістали два осколки міни разом із уламками кісток черепа.

Спочатку він не впізнавав дружину і не пригадував обставини поранення. Проте, в одужанні відбулася позитивна динаміка, і чоловік потроху йде на поправку. Почав говорити, згадав жінку і всіх діточок. А їх у нього шестеро. Дружина тиждень була з ним у Дніпрі. Потім його перевели до київського шпиталю і вже дозволили сидіти. Ось тільки вчора вона вперше вивела його надвір. Він дуже любить рух. Каже у слухавку: «Приїжджай скоріше. Я вже надвір хочу».

Побратими його частенько провідують. У них дуже дружна команда, яка відчуває відповідальність за свою країну. В цивільному житті дружина ніколи такого не бачила. Він же всіх солдатів синами називає і готовий їх всіх прикрити собою.

Дехто зі знайомих каже: «Воно йому треба було? Чого його туди понесло?» Просто в очі кажуть. А дружина їм: «Ваш син не зважився, а мій чоловік пішов. Для того пішов, щоб ви тут мирно «обурювалися».

Олександр Іскра: «Юра зробив мені цінний подарунок до дня народження — врятував моє життя»

«Найцікавіший спогад про війну – як ми з Юрієм зустрілися тут, на передовій. Ви б це бачили! Ми ж за майже 30 років неабияк змінилися. Щойно я приїхав у підрозділ, він прийшов до мене на прийом. Скаржився на біль у спині. Ви думаєте, я його впізнав в обличчя? Ні. Лікар завжди пам’ятає очима і руками. Лише під час огляду я зрозумів, що цей пацієнт — Юрій.

Ми ж не просто знайомі з Афганістану. Ми були там разом декілька разів. Одного разу довелося витягати його з-під обстрілу. Тоді він теж отримав поранення і контузію. Надав йому першу медичну допомогу, а до місця евакуації — кілометри бездоріжжям. Машини в мене не було, тож тягнули побратима на собі не один кілометр. Гори, сонце пече, жарко, важко. Йдеш начебто довго і водночас дуже швидко. Думали, що не донесемо. Але завдяки згуртованості хлопців, життєлюбству Юра вижив. Правда, біля скроні залишився осколок, який не можна витягти. Отак і живе з ним. А тут ще й ця війна додала металу.

Є таке неписане правило: не цілити в медика. А у війні з російськими окупантами медик – ціль номер один. А коли снайпер вирахує, що лікар — офіцер, то тим паче… Тому ми медичні позначки й не носимо. Ще в Авдіївці був випадок, коли ворожа ДРГ підходила до наших позицій, аби прибрати військового лікаря. Мене своєчасно звідти перевели в інший підрозділ. Казали, що пощастило. Але справжнім везінням вважаю переддень свого дня народження.

Тоді під прикриттям групи Юрія я надавав допомогу пораненому бійцю. Та в цю мить біля нас розірвалася міна. Він накрив собою нас обох. Як він устиг, не уявляю. Але саме завдяки Юрі я зараз говорю з вами. Юра, на жаль, заново вчиться це робити. Мене трохи шкрябонуло і контузило, але то таке. Головне, що друга витягли звідти вчасно. Отакий цінний подарунок зробив він мені до дня народження — вберіг життя. Тоді, в Афганістані, я його врятував, а тепер — він мене.

Моя дружина Юлія працює в лікарні імені Мечникова. Тож мала змогу провідувати мого побратима. Та й волонтери дуже допомогли. Там Юля і познайомилася з Галиною, дружиною Юри. Скільки часу ми знайомі, і тільки зможемо потоваришувати сім’ями! Прикро, що за таких обставин…

Фото: 112 Україна

«Народна армія»