«Тихий» – безкомпромісний у бою із ворогом

12:41 16 Лютого 2017

«Тихий» – безкомпромісний у бою із ворогом

У бою солдат окремої роти «Аратта» Української добровольчої армії «Тихий» – безкомпромісний із окупантом, оскільки знає, що за ним – Україна, його сім’я та друзі. Перейшовши пекло війни, на якій отримав важке поранення, 36-річний боєць  не зламався та повернувся на передову.

Я зустрівся із Володимиром під час відпустки, на автобусній зупинці у Новому Роздолі (Львівщина), куди поїхав, аби познайомитися з солдатом Української добровольчої армії Яроша. Мужній чоловік не став посилати на зустріч когось із близьких, аби вони підвели мене до його домівки. Незважаючи на те, що його нога ще повністю не загоїлася, Володимир пішки спустився на милиці із сьомого поверху житлового будинку, оскільки того дня, як на зло, не працював ліфт та сім хвилин йшов до вулиці, якою прямує рейсовий автобус, аби запросити мене додому. Якби хтось із наших земляків, котрі звикли нарікати на свої клопоти зі здоров’ям, побачили, як Володимир, переборюючи біль, впевнено та швидко долає сходинку за сходинкою до свого помешкання, то мабуть би засоромився своїх слів. Спостерігаючи, як незламний боєць важко дихає, піднімаючись догори, я звернувся до нього:

«Мабуть, Вам було не варто долати таку відстань пішки. Адже важко йти…»

«Пусте! Мені треба розходжувати ногу! До речі, звертайся до мене на ти!», – відказав Володимир.

Коли ми увійшли до помешкання, нас радо зустріли дружина героя Юля та його дочка Поліна. Гостинні хазяї пригостили мене обідом, а відтак Володимир почав пригадувати епізоди гарячих подій, в яких йому випало взяти участь.

11187184_1395113204147883_4532195743946451647_o

Боротьба за Україну почалася для уродженця Нового Роздолу взимку 2013 року, коли на Майдані Незалежності в Києві, «Беркут» жорстоко розігнав студентів. Прибувши до столиці, він вступив до лав третьої сотні та долучився до охорони барикад на вулиці Інститутській. Коли силовики накинулися на активістів Майдану, які 20 лютого прямували мирною ходою до Верховної Ради, Володимир із земляками знову вирушив до Києва. Мужні чоловіки прибули до столиці у складі легендарної «Сотні Лева». У той час людей на Майдані було небагато. Проте мужнім чоловікам та жінкам вдалося вистояти після спроби силовиків зачистити наметове містечко. Володимир кинувся допомагати активістам споруджувати барикади навпроти Стелли Незалежності. Надвечір до наметового містечка прибуло дуже багато людей.

Упродовж 19 лютого «беркути» намагалися прорватися до оборонців Майдану Незалежності. Вони підбігали черепашками та закидали людей світлошумовими гранатами. Тоді під «роздачу» силовиків не пощастило потрапити Володимиру та його земляку Миколі. На щастя, травми виявилися не дуже важкими.

Зранку 20 лютого працівники МВС знову спробували штурмувати Майдан. Мужнім хлопцям вдалося відбити штурм, а коли силовики почали відступати, «майданівці» рушили вперед.

«Біжучи на Інститутську, я зачепився за мармуровий парапет та впав, пошкодивши ліву ногу», – розповідає Володимир. – «Після перев’язки я знову побіг догори. За Жовтневим палацом уже працювали снайпери. Ми почали виносити звідти поранених. З одним із них – Сашком, котрого пощастило врятувати з того пекла, спілкуємося донині. На жаль, того дня загинув один із активістів «Сотні Лева», з яким  напередодні розмовляли у Київській міській адміністрації».

Після похорону побратима, Володимир поїхав лікуватися додому, оскільки нога, яку він пошкодив на Майдані, уже розпухла, мов колода. Недолікувавшись, він разом з побратимами вирушив охороняти буси з гуманітаркою, що прямували до військових, яких на той час блокували у Криму. Згодом він зі своїми земляками Іваном, Миколою, котрі брали участь у лютневих подіях Революції Гідності, вступив до осередку «Правого сектору» Львівщини. Коли почалася війна, Володимир та його друзі вирішили не сидіти, склавши руки. Невдовзі вони вступили у лави п’ятого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». Володимиру довелося за власні кошти купувати бронежилет, форму та берци. Упродовж кількох місяців активісти навчалися на тренувальних базах, здобуваючи необхідні навики.

У серпні 2014 року «Тихого» скерували у гарячі Піски. Спершу він отримав завдання обороняти позицію із станкового протитанкового гранатомета. Невдовзі потому, як бойові побратими здобули у бою зброю, йому довелося зустрічати вилазку ворога. Окупантів вдалося зупинити. Проте,  перестрілки та сутички продовжувалися і вдень, і вночі. Бійці Добровольчого українського корпусу воювали пліч-о-пліч з добровольцями батальйонів «ОУН», «Донбас», військовими 80-ї окремої десантно-штурмової та 93-ї окремої механізованої бригад. Саме тут Володимир отримав позивний «Тихий». Чому? Мабуть тому, що любить слухати, а не говорити.

Далі йому довелося воювати на південному фронті під Чермаликом, де разом з побратимами обороняв стратегічне Кальміуське водосховище. Уже взимку було створено 8-у окрему роту «Аратта» УДА, до якої вступив і герой нашої розповіді. Разом із побратимами він вирушив до сектору «М». Хлопцям дуже часто доводилося ходити у розвідку на першій лінії оборони від Волновахи до Маріуполя. Розвідники вираховували та жорстоко знищували диверсійні групи. Нерідко бійцям доводилося просити підтримку артилерії, викликаючи вогонь артилерії на себе.

mylymyku-ta-pobratymy

Тривалий час розвідникам з «Аратти» допомагав полковник запасу, котрий мешкав поблизу передової. Нерідко бійці ночували у нього вдома, розділяли з ним трапезу.

Наприкінці березня 2015 року Володимира, якого на той час уже призначили командиром підрозділу, перекинули із побратимами у сумнозвісне село Широкине під Маріуполем. Тут точилися дуже гарячі бої з ворогом. Довелося зупиняти прориви сепаратистів та окупантів.

«Якось наша група вийшла на позицію», – розповідає Володимир. «Коли у нас закінчилися боєприпаси, я звернувся до побратимів з «Донбасу». Узявши патронів,  побіг до своїх. Коли перебігав по сходах, під ноги впала міна».

Внаслідок вибухової хвилі Володимир отримав закритий перелом тієї ж самої ноги, яку пошкодив під час падіння на Майдані. Бійця завезли до Маріуполя та вкололи налбуфін. Проте, пухлина, що з’явилася внаслідок перелому, не сходила й лікарі не змогли зробити рентген. Відтак героя переправили до львівського військового госпіталю. Упродовж кількох місяців лікування тканини на нозі не гоїлися. У шпиталі кості на нозі так і не зрослися. Проте, про це Володимир дізнався, лише коли потрапив до Греції у рамках програми «Мій тато захищає Україну». А допомогла йому поїхати на лікування до цієї країни волонтерка Галина Трач.

«У серпні Володі зняли гіпс і встановили бліндаж (фіксатор ноги – авт.)» – ділиться спогадами дружина Юля. – «На нозі вилізла гуля, схожа на кулак. Ми знову поїхали в лікарню. Лікар припустив, що якийсь м’яз розірвався. Одного дня мені зателефонувала волонтерка Галина Трач, повідомивши, що є можливість поїхати на реабілітацію до Греції. Мій чоловік поїхав до цієї країни на двох палках, згорблений, мов дідусь, постарівши на цілих п’ятнадцять років. А коли приїхав з-за кордону, його не впізнали. Він був рівненький та сповнений життя».

Активісти волонтерської спільноти «Волонтерська допомога з Греції» Світлана Мілевич, Зеновія Ріжко та Ліля Міхальська знайшли лікаря, котрий поставив Володимира на ноги упродовж місяця. А ще допомагали бійцеві усім, чого він потребував. А Наталя Ананевич постійно доглядала його в лікарні.

Повернувшись з-за кордону, «Тихий» за підтримки активістів спільнот «Волонтерська допомога з Греції» та «Грекобандерівці» Олега Вікторовича почав допомагати бійцям 8-го батальйону Добровольчого українського корпусу. Якось грецькі волонтери передали добровольцям 51 комплект термобілизни. А ще до підтримки бійців Добровольчого українського корпусу  нині долучаються Галина та Юрій Каплуни із Нью-Йорку, сестри-монахині з української спільноти з  Канади.

Зараз «Тихий» продовжує захищати нашу рідну землю на фронті! Щасти тобі, Володю!

Фото з архіву Володимира Милимука

Юрко СКОБАЛО, Волонтерська хвиля