Три роки тому під Луганськом було збито військовий ІЛ-76

12:18 14 Червня 2017

Три роки тому під Луганськом було збито військовий ІЛ-76

В ніч проти 14 червня 2014 року під Луганськом було збито військово-транспортний літак ІЛ-76, у результаті чого загинуло 49 військовослужбовців. Ця трагічна подія була «точкою неповернення». Після цього на Луганщині почалася справжня війна.

У Луганському аеропорту мало приземлитися три борти з дніпровськими десантниками. Перший борт приземлився успішно, другий («777») було збито, а третій розвернувся. Захисники аеропорту з різних підрозділів згадують цей сумний епізод так.

Вночі…

«Ми приїхали годині о другій дня в Дніпропетровськ», – розповів боєць 25-ї окремої повітрянодесантної бригади Олексій Рябуха. – «Там уже стояло три борти. Ми чекали, поки техніка завантажиться, чекали наказ. Вилетіли годин об 11-тій, напевно, ночі. Борт, який збили (у нього було три сімки на борту, ми його називали «щасливий»), повинен був через місяць йти на капітальне обслуговування. Його повинні були перефарбувати, думали, все нормально буде. Завантажилися, з речами, з технікою…

Я летів на першому борту, на броні спав. Чув, що хлопці там кричали щось. Але гул двигуна – і було не чутно, що відбувається на борту… Коли відкрилася ляда, коли вже торкнулися землі – почали кричати, що збили борт. Почалася плутанина – намагалися речі якісь вивантажити з літака, техніка намагалася виїхати, все незрозуміло, «каша» якась.
Я вибіг – я кулеметник, під крило літака відразу ліг і дивився – а точки, ті, які вже були в аеропорту, – вони стріляли трасерами, і я орієнтувався, куди мені стріляти, і теж стріляв. Нічого не було видно. Ніч, темно. Було заграву видно – борт догорав.

Ніч була місячна. Нам видали каски металеві. Я дивлюся на хлопців на своїх – і видно, як місяць відбивається на касках. Я думаю – не дай Бог, там снайпера працюють, то можна зорієнтуватися по відображенню каски. Я каску зняв і лежу в брівці, в поле, за руліжкою. А потім розумію, а раптом впаде поруч осколок – і знову каску надяг…».
«Нам було дано команду виїхати для освітлення смуги, бо не було світла, сєпари нам перебили його. Виїхали ми на смугу і світили фарами від БТРа. Нас було три екіпажі. Ми таким чином зустрічали борти. Три було екіпажі, мало бути три літака. Чекали літаки ми приблизно десь о дванадцятій годині – пів на першу. Але ми не очікували, що перший борт сяде такою екстремальною посадкою, там були досвідчені пілоти.

А другий літак заходив дуже далеко від злітної смуги на затяжну посадку. Ми побачили, як від ПЗРК летять наче сигнальні ракети. Ми бачимо спалах – один, другий і потім дуже сильний спалах. Ми не зрозуміли, що це таке, побачили вогонь – а він все більше і більше, і більше розгортався. Тоді ми з товаришем зрозуміли, що цей літак підбили. Ми передаємо по радіостанції, що його підбили. І всі починають виходити в ефір: «Як, хто, чим? Не може бути». Ми кажемо: «Так, підтверджуємо – вогонь, горить там все». Вибуху не було чути, але горів вогонь дуже довго, і там до самого ранку ще вибухали боєприпаси,» – розповів Валерій Касіровський (80-та окрема десантно-штурмова бригада).


«Коли приземлився перший борт, ми його швидко розгрузили. Бачили, що два борти ще кружляють навколо нас. І на підході десь за кілометрів 7 бачили, як починав заходити на посадку літак. В борт полетіло 2 «Ігли», стріляли практично знизу. Тобто ракета навіть не наводилася на теплову пастку, вона летіла по заданій траєкторії. З РПГ стріляли в нього. Літак намагався відвести тепловою пасткою ці ракети, але це було марно. Вони летіли по прямій. Дистанція від літака до стрілка була максимум кілометр. Потім різкий спалах з подальшими хлопками. БК почав вибухати.

Літак впав, його розмазало по дистанції десь метрів 500, може, до кілометра, він роз’їхався. Навіть практично не було воронки, тобто він упав на пузо і почав перевертатися…» – Андрій Зеленський (25-та окрема повітрянодесантна бригада).

«Особисто я та мої бійці в той момент відпочивали після чергування: спали в наших БТРах. Прибігає мій товариш – мій водій, – будить мене і каже: «Бодя! Бодя! Збили літак! Дивись!» «Збили літак, дивись!» Я спочатку не міг зрозуміти спросоння, що він говорить, що сталося. Коли я виходжу з БТРа, дивлюсь, а на східній стороні, десь напевно четверта частина з цього кругозору – це все освітлене небо, там палає все вогнем. Горять уламки літака.
Найперші відчуття, напевно, які були у мене й у моїх хлопців – злість за те, що вони зробили з людьми. 49 чоловік… Це був російський ПЗРК. Літак був збитий з ПЗРК російського виробництва. Була дуже сильна злість, бажання помститися», – Богдан Дешко (80-та окрема десантно-штурмова бригада).
«Це було сумно. Ми бачили, як вони сідали, вони знаходились по прямій від мого місця находження. Був спалах і було велике сяйво. Я такого ще не бачив. Як вже потім сказали – літак розірвався просто в небі. Ми доповіли. Командуванням було прийняте рішення, щоб ми відправились на пошуки. Зверху літали винищувачі, чергували, щоб ми проїхали туди. Моїх дві тактичні керовані ракети Х-66 з водіями. 25-та і 80-та виділили рейдовий загін туди рухатись. В принципі, координати ми визначили. Від аеропорту до десяти кілометрів – в полі. Тоді ми дізнались, що то були люди, не просто якесь майно, а власне люди: екіпаж 25-ї бригади…» (Олександр Окусок, 1-ша окрема танкова бригада).

Наступного ранку…

«Зранку десь о 10 чи 11 годині у нас була колона – 80-ка на БТРах. У нас було 2 БМД, 2 «шишарики», ще одна машина з аеропорту, ЗІЛ-131 був. Було 6 чи 8 машин, ми вирушили на місце, зайняли оборону і пішли пішки збирати хлопців. Загалом назбирали 2 «шишарики» – останки, ноги, руки, із всіх тіл, там тільки одне було з цілою головою…» – Андрій Зеленський (25-та окрема повітряно-десантна бригада).

«Ніч тоді ми цю не спали. Близько 5-тої ранку поступила команда виїжджати туди (на місце падіння – прим. ред.). Від нас потребувалися сапери, які будуть дивитися дорогу перед колоною. Мене призначили в цю групу, був ще один офіцер зі мною і чотири військовослужбовця. І виїхали ми день на десь о 6:15-6:20 приблизно. Я був на першій машині з військовослужбовцем з позивним «Кабан», також сапером. І ми на першій машині їхали і на всіх просіках («зельонкою» їх називають) спішувались і пішки проходили, продивлялись, чи ніде нічого немає. За нами потихеньку вже йшла колона, після чого ми знову сідали на машини і їхали далі.

Приїхали ми на місце падіння. Перше, що ми зробили, це прочесали дорогу до самого місця падіння. Тому що ми не знали, чи ми перші там.

Перше враження було не з приємних. Не буду я розказувати те, що ми там бачили. Ну, мову відібрало, чесно сказати… Десь близько двох днів ще ти не соображав, де ти і куди ти попав.

Це було жахіття, сморід був такий, навіть це не передати словами. Запах такий, як смажене м’ясо, тільки повністю обгоріле. Навіть не передати, як цей запах назвати. Просто… смажені тіла людей, рештки людей – отак от. Там від людей нічого не лишилось, від військовослужбовців.

Зібрали все, що могли – це рештки зброї, військові квитки, чиї змогли знайти, які не згоріли, речі деякі – так сказати, щоб вони не досталися противнику. Пістолети, автомати, кулемети. Дуже багато боєприпасів було розкидано. Також трошки зброї знищили.

Після цього, що ми виконали, ми зібралися і поїхали назад. Мали вертатися тим самим шляхом, але наскільки мені відомо, передали, що по тій дорозі на нас вже засідка готова. Тому назад ми поїхали іншим шляхом.
Повернулися ми назад… Перший літак, який сів, – пілотів ми розміщали в себе. Він стояв там, поки не почалось перемир’я. Перемир’я, наскільки я пам’ятаю, 21 червня почалось у нас. І це від 14 червня по 21 червня пілоти й літак і ці рештки людей знаходились на території аеропорту. Жара, сонце світить. Сморід був… Тіла вже починали розлагатись по чуть-чуть на сонці.

А потім в перший день перемир’я приїхала машина, якісь представники (не знаю толком, хто там приїздив), забрали ці рештки тіл і вивезли – до Дніпра…» Руслан Чубенко (1-ша окрема танкова бригада).

«Поїхали на пошуки збитого ІЛа. Пам’ятаю, тоді виїхала третя рота (80-тої ОДШБ), виїхали бійці 25-ї бригади, і 1-шої танкової. Доїхали туди, добралися через кукурудзяні поля, петляли, добралися ми до того місця, де впав літак…
Шукали недовго, тому що спалах бачили, бачили, в якому районі він падав. Я так зрозумів, що від моменту збиття дві години пройшло приблизно, поки працювала розвідка. Тоді вже знали місце падіння літака, і ми вже по координатах прямо виїхали туди. Не так побоювалися якоїсь засади, а щоб не наїхати на керовані фугаси, які могли би бути закладені, і тому намагалися їхати полями, а не дорогами.

Командир роти сказав: «Хто в собі відчуває сили, хто психологічно, морально є стійкий, може допомагати в зборі тіл». Багато хто з нашого екіпажу пішов, усі не могли піти, тому що був наказ зайняти по периметру оборону. Звісно водії, КПВТшніки і РПГшніки залишалися на місці. В екіпаж тоді входило до 10-12 чоловік.

Як сьогодні пам’ятаю, коли я це все побачив, перше, що я зробив, я набрав священика. У мене був знайомий капелан. Кажу: «Отче, ще ніхто цієї інформації не знає, ніде немає в засобах масової інформації, сталася така біда, помоліться за убієнних бійців. І як нам поступити, бо серед них було багато християн…» Капелан мені відповів: «Підійди до кожної рештки тіла, промов «Отче наш» і руками проведи, як жестом хреста – благослови». Я пам’ятаю, підійшов майже до кожного тіла, які хлопці зібрали, і промовляв «Отче наш» і казав «Блаженні ті, хто віддав своє життя за свій край, рідних і близьких».

І скажу відверто, не було страху до тих хлопців, чиї понівечені тіла там лежали. Чому не було?… Тому що ти відчував їх своїми братами по духу. Кажуть є брати по плоті — це є рідні, брати по крові — це є двоюрідні, а є брати по духу — це кожен той, хто пліч-о-пліч з тобою відстоює суверенітет Батьківщини, навіть не знаючи один одного, але ти знаєш, що це твій брат по духу.

І були дуже жахливі такі картини, але запам’яталися мені найбільше дві. Одна – це відірвана рука, коли боєць хотів взяти ту руку, щоби зібрати до інших решток, рука заціпеніла на такому куску фюзеляжу, розміром може метр з чимось на пів метра, він тягнув цю руку, за цією рукою тягнувся цей кусок фюзеляжу. Я ще собі подумав: «Напевно на час збиття літака, людина була при собі, вже загинула під час падіння»…

І друга картина — металева каска. Я ще зауважив: не було видно бронежилетів тих хлопців, може, просто вони їх познімали, але летіли з металевими касками. Ну, рахуйте — це було 14 червня, тобто людей відправляли не з кевларовими касками, а з металевими.

І ще один фрагмент, що мені найбільше запам’ятався — це відбитий силует тіла, руки, ноги. Не було навіть попелу, тільки маленька жменька м’якоті, яка залишилася в металічному шоломі. Оце все, що залишилося від людини — відбиток силуету.

Просто паливо, яким заправляють літаки, воно є дуже токсичне і, напевно, тому згоріло все. І повсюди горілий солодкий запах людського тіла. Бували фрагменти — один тулуб без рук, без ніг і розбухлий, обсмалений. Фрагменти голови розколеної, як знаєте, кавун падає, так само. І залишки тєльняшок повсюди. Найбільше не хотілося, щоб такі фотографії побачили рідні, бо це для них було би дуже боляче…» Тарас Личко (80-та окрема десантно-штурмова бригада).

Анастасія ГОРОВА

=============================
Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ».
«ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» – проект БФ «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книги та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні-серпні 2014 року.
=============================
Збір коштів на видання книги:
Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).
Для реалізації проекту необхідна допомога редакторів та дизайнерів!
=============================
Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»
Код ЄДРПОУ 40084044
р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321
Email: nafront@i.ua
Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183
Facebook:
https://www.facebook.com/VoinamATO
https://www.facebook.com/ArmyForKids
https://www.facebook.com/IstoriiBorotby/
https://www.facebook.com/peremogaty/
https://www.facebook.com/BookOfGlory/

Волонтерська хвиля