Троє братів Маланичів перейшли через пекло війни цілими та неушкодженими

15:47 8 Липня 2017

Троє братів Маланичів перейшли через пекло війни цілими та неушкодженими

Волею долі три брати-близнюки, уродженці Львівщини Маланичі опинилися у вирі російсько-української війни. Коли призвали Миколу, його брат Іван одразу зголосився піти воювати пліч-о-пліч з найріднішою людиною. А тим часом, інший брат Петро уже встиг повернутися на ротацію із Луганщини. На щастя, Бог вберіг усіх трьох Маланичів від загибелі та важких поранень, привівши їх із зони бойових дій у рідні домівки.

Миколі та та Івану випало служити у 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді.  У липні 2014 року Миколу мобілізували у військо. Почувши про це, брат-близнюк Іван вирішив піти служити добровольцем, аби бути поруч із братом. Близнюків відрядили у «вісімдесятку» та зарахували до спецпідрозділу снайперів.  Таке рішення було прийнято, оскільки Микола служив в аналогічному спецпідрозділів внутрішніх справ (ще до перейменнування правоохоронної структури у Нацгвардію – авт.), а Іван виявився вправним стрільцем.

Невдовзі бійців військового формування передислокували у село Побєда Луганської області, де їх готували до штурму Луганського аеоропорту. Коли 30 серпня «вісімдесятка» увійшла туди, окупанти дали 48 годин на виведення звідти українських військ. О 4.15 ранку військових накрили «смерчами» та «градами». Тоді загинуло близько 80 чоловік з кількох вйськових бригад, в тому числі – з «вісімдесятки».

«Найбільшою проблемою для нас була відсутність інформації. Ми не орієнтувалися у місцезнаходженні свого підрозділу та військових формувань ворога», – розповів Микола Маланич. – «Після атаки ворога ми ховалися у «зеленці» упродовж чотирьох днів. Коли ми виходили з лісосмуги, її одразу накривали «градами». Як тільки нас перекинули у район Старобільська, нам дали колгоспний двір без нічого… Ми були, мов ті цигани. За кілька днів ми трохи виправили ситуацію завдяки волонтерам, які прибули до нас. Вони привезли форму, їжу та укріплення для бліндажів. Хочу також зазначити, що серед перших волонтерів, які побували у місцях нашої дислокації, були й волонтери ГО «Рабів до раю не пускають», які привезли цілу фуру з допомогою».

Згодом, коли бійців «вісімдесятки» перекинули у район міста Щастя, снайперів почали залучати до нейтралізації ворожих точок. Якийсь час бійці стояли на Луганській ТЕЦ, де кожен снайпер мав свою точку. Снайпери встигли вивчити кожен кущ та дерево…  Тоді вороги  боялися підійти до українських позицій на відстань у 400 метрів. Лише коли 80-у бригаду передислокували, сепаратисти почали лізти у район Щастя.

За словами Миколи Маланича під час їхньої служби на Луганській ТЕЦ волонтери привезли чотирикратні камери відеоспостереження. Завдяки цій сучасній техніці вдалося зменишити кількість втрат серед військових на вісімдесят відсотків.

Микола та Іван Маланичі прослужили у Збройних силах України понад чотирнадцять місяців, зокрема, у Щасті, Кримьскому, Станиці Луганській, Трьоізбенці. Восени 2015 року вони повернулися додому. А тим часом, їхній брат Петро Маланич, котрий несе службу у лавах прикордонників, перебував на території Донбасу близько чотирьох місяців. Його відрядили на Луганщину, коли розпочалася окупація Криму.  Він брав участь у різних операціях на Донбасі у спецпідрозділі снайперів. Тепер він  надалі служить з побратимами в Мостиськах.

Повернувшись із військової служби у зоні АТО,Микола Маланич долучився підтримки побратимів, які повернулися з війни. Зараз він є заступником «Всеукраїнського об’єднання учасників АТО», предствники якого надають консультації учасникам бойових дій, зокрема, консультують їх у питаннях пільг та виділення земельних ділянок.

«Спостерігаючи за ситуацією із забезпеченням української армії, ми бачимо, що зараз наші бійці мають все», – поділився власними спотереженнями ветеран новітньої війни. – «Проте, якісь особисті речі та ексклюзив, якими є тепловізори, певні види біноклів. А ще зараз на сході дуже не вистарчає води».

До слова, Микола Маланич разом із побратимами неодноразово відвідував бійців на передовій. Так, зокрема, під час відзначення дня перемоги вони відвідали військових «вісімдесятки», які служать у Пісках. Разом із продуктами привезли автомобіль марки «Шаран», який нині використовують для виконання бойових завдань.

«Зараз на державному рівні жваво обговорюється питання надання волонтерам статусу учасників бойових дій. Як ви ставитесь до такої пропозиції?» – запитав я у співрозмовника.

«Я повністю підтримую такі ініціативи за умов надання волонтерам учасника антитерористичної операції, але не учасника бойових дій», – зазначив Микола Маланич. – «Законодавством чітко передбачено, що «УБД» – це особа, яка приймає участь у війні. Я впевнений у тому, що серед волонтерів немає громадян, які безвиїздно пробули у зоні АТО упродовж тридцяти днів. Саме такий термін перебування у зоні бойових дій передбачає законодавство.  Особа, яка немає дозволу на носіння зброї теж немає права на отримання такого статусу.  Водночас, учасником АТО навіть можуть бути охоронці бази чи стратегічного об’єкту у зоні АТО. На мою думку, до такого списку можуть потрапити волонтери. Хочу зазначити, що під час нашої служби на фронті, на передову приїхали волонтери із станції технічого обслуговування «Рік авто» (м. Львів – авт.), які ремонтували автомобілі під час обстрілу наших позицій. Коли ми їх просили покинути передові епозиції, аби не ризикувати власним життям, вони навідріз відмовилися та продовжили свою роботу».

За словами ветерана АТО, необхідно надати статус учасника бойових дій і військовим поварам та автослюсарам, котрі перебували на «нульовці». Адже, у потрібний момент і вони брали до рук зброю та відбивали атаки ворога разом із іншими бійцями, поки окремі офіцери намагалися перебувати подалі від передової.

В свою чергу брати Маланичі на момент такий то подарували свої земельні ділянки у Пустомитівському районі, які вони отримали перебуваючи у зоні АТО, сім’ям загиблих. Це моеж буде прикладом для забезпеченних атовців, які  таким чином хочуть компенсувати втрату рідної людини.

Юрій СКОБАЛО, Волонтерська хвиля