Сповідь бійця, що вибрався з Іловайського котла

08:16 28 Листопада 2016

Сповідь бійця, що вибрався з Іловайського котла

Олександр (позивний «Лунатік») разом із побратимом Богданом Кириченком шість діб вибиралися з Іловайського котла, подолавши пішки 300 кілометрів. Про ці та інші події, що відбувалися напередодні Іловайської трагедії боєць батальйону «Донбас» розповів волонтеру Меланці Юей на шпальтах книги «Війна не поставила нас на коліна».

Ситуація в країні почала хвилювати Олександра давно. Після армії – ще більше. Потім була Врадіївка, де в нього вже почав загоратися вогонь надії, що  наші люди не є бездумним стадом, яке ведуть на убій. А потім сталася подія, яка змінила  життя Сашка і життя мільйонів українців – Революція Гідності! 21 листопада 2013 вийшли люди, вийшли проти свавілля влади, мєнтовського самовілля, корупції і президента-зрадника. Ще до Майдану Сашко почав потроху скупляти всякі військові речі: камуфляж, каремат, компас, розгрузку, засоби захисту… Ох, чуйку мав. На Майдан приходив на Віче і коли були бої, де і знадобилися військові штучки. Парадокс, але коли ти у військовій формі, тобі підсвідомо довіряють люди, але не плутайте з мусорською формою.

В дні розстрілу Майдану Сашка не було, фізично не зміг добратися до Києва. Дороги були повністю перекриті мєнтами, а залізницю засипали камінням. Разом з місцевими і журналістами каміння з залізниці прибрали, і схопивши все необхідне вскочив в першу ж електричку та помчав… Він запізнився. Величавий, завжди спокійний та виважений хлопець не міг зупинити сліз при перегляді відео з Інститутської.

РФ почала анексію Криму. А він все кричав як у пустоту до телевізора та інтернету: «Дайте наказ стріляти!» Почались розкачування на Донбасі.  Ха, нова влада швидко їх придушить, але ні… З’явились «зелені чоловічки», перші загиблі і все стало зрозуміло – починається війна. Він сам пішов до військкомату. Старе життя, компанія, якісь романтичні стосунки відійшли в сторону.  Цікава у нас влада: «Не хочу, найте! Беріть, дайте!» Тоді почув про перші добровольчі батальйони і зрозумів – йому туди. Після бою в Карлівці, Сашко дізнався, що «чорні чоловічки» батальйону «Донбас»  перемістилися під Київ, у Нові Петрівці для створення потужного військового формування. Два дні  дзвонив та все безрезультатно. Тільки на 3 день (30 травня 2014го) додзвонився і не роздумуючи схопив свої пожитки та поїхав на полігон, де й залишився.

Тренування були якісні, приїжджали кращі українські інструктори. Було й хороше забезпечення тоді: німецькі кевларові каски і бронежилети, берці провідних виробників, якась організація а-ля домашньої їжі привозила на полігон смачну їжу. 7 липня 2014 їхня рота поїхала в АТО. На величезному автобусі через усю лінію фронту! Бачили вже зруйновані села, посічені ліси Харківщини, згорілу техніку та покинуті позиції. Проїхали повз  вже українські Слов’янськ та Краматорськ, зупинилися в Бахмуті.

Перший його серйозний бій – це бій за місто Попасна, Луганської області.  18 липня 2014 року. Все мало бути серйозно, з артпідготовкою по позиціям ворога перед штурмом та прикриттям авіації. І наче все йшло по плану, адже сам бачив перед від’їздом у небі 2 штурмовика. Та протягом всього штурму ні артилерія, ні авіація так і не прикривали.

Бій був запеклий, втратили чотирьох побратимів. Їх «радісно» зустрічали батальйон «Прізрак», армійська розвідка РФ та  Донські козачки. Сашко разом з кількома бійцями пішов прикривати відступ зі сторони промзони, а там вже чекала засада – почали працювати міномети.  Бтр-4 – взагалі хороший транспорт, тут і по бездоріжжю і броня міцна, нічого так тоді в Попасній виручив. Штурм міста тривав 3 дні, місцеві розповідали про вивезені два камази загиблих у карєнних апалченцев.
От після цього бою і пішли серед «апалченцев» чутки, що донбасівці накурені й обколоті безстрашні психи, які ледь не їдять ворогів! Ну і нехай. Десь тоді Сашко став Лунатіком.

Далі був Лисичанськ, де теж були важкі бої з сепаратистами, Первомайськ, Курахово, Красногорівка, Мар’їнка й Іловайськ…

«19 Серпня 2014 року батальйон Донбас,  разом з кількома добровольчими батальйонами і взводною ротою з різних бригад ЗСУ і 3-ма БМП зайшли в місто Іловайськ, захоплене на той час сепаратистами, – розповідає «Лунатік». – Щодня, по нашим позиціям у місті велися потужні обстріли з мінометів, градів, гаубиць і ураганів, по десятку разів на день, а то і більше. 24 серпня, коли на Майдані Незалежності Порошенко і Муженко приймали парад новенької техніки та говорили пафосні речі, російська армія вздовж всієї лінії фронту, по всьому кордону від Азовського моря до Луганська пішла у наступ. Вдень у нас було відносно тихо, а під вечір і вночі ми почули «привітання» від Росії. 25 серпня в наш двір прилетіла міна, впала прямо на маленький бетонний стовпчик. Богдан (Кириченко Богдан) і Бендер (Остап Проць) сиділи від неї в кількох метрах. Їх врятувало чудо. Мені в ногу прилетів уламок, який можливо і врятував мені життя в якійсь степені.

28 числа мене разом з одним тяжким і двома легкими пораненими повезли до н.п. Многопілля, По приїзду я взнав на скільки все серйозно. Угрупування, що було у нас з флангу було розгромлено, залишки закріпилися у Многопіллі і тримали оборону. Бачив як генерал Хомчак, який тоді командував сектором, якого вже фактично не було, домовлявся по телефону з росіянами про «зелений коридор» для наших поранених. Але вони обманули.

2

Колона рушила і мені відкрилась страшна картина: як по нашим машинам, всім без розбору, почали стріляти з усіх сторін! Машини почали розриватися, вибухати, просто зупинятися. Водії гинули… Переглянувшись з водієм, я сказав: «Поїхали!». Маневрували між тіл, горілого транспорту і рештою колони, яка ще рухалася. З права і зліва увесь час були розриви, свистіли кулі, снаряди і ракети. Наші машини безпощадно рвало у мене на очах. Людей розкидало як сірники ударними хвилями, розривало, підпалювало.

Та нам пощастило, їхали полем, в диму, крізь те пекло і заїхали прямо в село Червоносільське. Танки фугасними снарядами стріляли по тим нещасним будиночкам і одразу їх запалювали, поранених не встигали витягувати з підвалів. Поранені молили: «Не залишайте нас згорати».                                               Наші гранатометники у повний зріст йшли на російські Т-72! Такої відваги ніде більше не побачиш. Вони підбили 2 танки,2 БМД, БТР. Одного танка захопили разом з екіпажем переляканих танкістів, строковиків. Сказали, що з Росії, привезли вночі, «на навчання». По 18-19 років всім чотирьом.

Після того як я змирився зі смертю, в голові почав визрівати ідею. Звідси все ж можна вийти, виповзти, вибігти… Почав пропонувати вижившим виходити з оточення. Богдан погодився не роздумуючи, бо і до того вже про це думав».

– Тобі страшно? -, запитав Богдан (Кириченко Богдан)

– Є трошки. А тобі? – запитав Лунатік.

– Та теж – відповів Богдан.

Вони з Богданом познайомились в Іловайську вже, коли він перевівся до них у взвод, Сам із Донецька, виходив на українські мітинги з самого початку. Коли побачив що там вбивають,  подався у «чорні чоловічки».

Тепер побратими вирішили, що краще смерть, ніж полон. Їм довелось викинути, поховати і порвали зайві речі, Лунатік розбив телефон і сімку штик – ножем, щоб якщо вже пристрелять, щоб додому не дзвонили. Взяли з собою по 2 гранати, 3 магазини, розгрузки, в Лунатіка ще було 2 ножа, десантний котілок з флягою на поясі та рюкзак з мінімальними медикаментами та боєкмоплект. Опівночі хлопці повзком по полю поповзли на зустріч невідомості. Незнаючи дороги, місцевості, без будь-якої інформації та орієнтирів.

«Проповзли трошки і прямо перед нами вискочила БМП. Поїхала по полю, але оминула. Зліва на Дорозі смерті чули, як сміються російські військові. Трава була низька так що рятувала тільки темрява. Так потрошку віддалялися, після переповзання по-пластунськи із періодичним завмиранням ми стали на коліна і поповзли на карачках. Далі встали і в напівприсядки і врешті-решт як достатньо віддалилися, то в повний зріст. На дорозі ще тліли залишки авто. В траві була купа дротів від ПТУРів, половина поля згоріла, воронки від снарядів всюди. Казали всі зеленки заміновані і кишать ворогом, а ми зайшли туди і нікого не побачили. Тільки було так густо, що ми 20 метрів посадки пробиралися хвилин 30-40. Думали почують та все одно шаруділи, немов ті ведмеді.

Вийшли на залізничну колію і пішли по ній. Кілька разів чули голоси в зеленці та обережно ті ділянки проходили. На ранок прийшли на окраїну Многопілля. Знайшли залишені нашими позиції. Знайшли воду та згущене молоко. Місцеві алкоголіки немов гієни вже нишпорили. Побачивши танка в Многопіллі, вирішили обходити обережно. Йшли увесь час полями з соняхів, кукурудзи, розораними полями, ярами, згорілими полями, болотами. Гак, як виявилося, зробили більший ніж треба і зайшли в н.п. Полтавське, що за 5 км від Іловайська. Я був одягнений в зелену футболку, штани в британському камуфляжі MTP, безпалі перчатки, американські демісезонні берці і розгрузку. Богдан був у костюмі MTP, кросівках і в броніку, без плит, як в розгрузці. Без розпізнавальних знаків, з автоматами і пістолетами, хоча профі нас би легко впізнав. Селяни, як нас бачили , то втікали до домівок. Пройшли все село, зустріли бородатого мужика років 50-ти. Спитали як на Комсомольське пройти, той показав на крайню хату, мовляв там живе чоловік, який туди частенько їздить і ми розійшлися. До будинку побоювалися підійти та загавкав собака, з будинку вийшов здоровий чоловік, спитав чого ми хочемо. Сказали, що води хочемо і дорогу дізнатися. Він на нас подивився, запросив до себе в будинок, розмовляв українською. То був патріот. Він нас повністю підтримував, розказував як його ледь не розстріляли сєпари за індюків та українську мову.

Нагодували нас, дали з собою воду, продукти, сказав куди йти та показали орієн

тир: терикон – по праву руку. Там Моспино. Як тільки вийшли – побачили на дорозі сепаратиста у касці. Той приставив козирком руку до голови і дивився у нашу сторону. Побігли в посадку і приготувалися до бою. Виїхала машина. Кружляла довкола. Поруч – мотоцикл з коляскою. А за кермом – той самий бородань. Він нас і здав. Пішли в обхід, плюнули і пішли на пряму через болото. Людей більше не бачили і швидко нирнули в

поле соняхів. В полях їздили  Камази, скидали біля зеленки пакунки, видно що «секретам». Вночі спробували подрімати в полі з іще зеленими 3-х метровими соняхами, та зуб на зуб не попадав, спиною до спини лежали. Зліва була дорога. В метрах 400-х від нас і як стемніло, з тієї дороги на всю зону видимості в небо вилітали зелені сигнальні ракети (так російські військові позначають свої позиції). Йшли всю ніч: поле-посадка – поле-посадка. На ранок вийшли в н.п. Вербова балка. Бачили гігантські труби заводів. То був н.п. Новий Світ. Спитали у бабусі де ми і змінили напрямок на 90 градусів. В якомусь н.п. бачили на парканах листівки про «референдум». Брали воду у місцевих. Питали, де ті бачили якихось військових, це нам допомагало оминати ворога. На дорозі перед нами був блокпост, пішли в обхід і наткнулися на Т-72 з відірваною башнею. А поряд – свіжі «Индивидуальный рацион питания» армії РФ. Ці залишки пайків нас рятували, знаходили їх у посадках, де зупинявся чи окопувався ворог. Знайшли шестилітровий бутель питної води, заварили чаю. Як пили чай за посадкою по дорозі їхала колона з білими прапорами. То все були росіяни. В одній посадці знайшли позиції, де стояли Гради, було окопано, купа залишків пайків, кров. Шматком обірваної камуфляжної тканини обмотав собі голову. Звідти нам вперше відкрився великий простір. Вид там був не найкращий. По всім дорогам і полям їздили танки, БМП, БТР, БМД, Камази, урали, тягачі, САУ їх було не злічити. Дійшли до н.п. Осиково, на яке орієнтувалися, у місцевих випили води. Там було водосховище, а біля нього десь батальйон піхоти, нас помітили. Йшли обережно, городами. Їли що там росло, але все одно натикалися на місцевих. Вийшли на розоране поле. Аж раптом за пів кілометра від нас пішла черга трасуючих куль. А справа по дорозі йшли караванами Камази. Ми втратили пильність і підійшли ближче до дороги. Бачили навіть водія в кабіні, який офігів, коли побачив, як ми впали на землю та націлили на нього автомати. То були продовольчі машини, бо за нами ніхто не погнався. Затемно йшли якимось селом, коли на нас виїхав чоловік на велосипеді з малим сином: казав, що везе «нам» їжу на пост. Ми сказали що розвідка і пішли далі.

3

Не доходячи до посадки 50 метрів, почули кашель та побачили світло телефону, врятував випадок. На цій ділянці було багато «позицій» які позначили себе ракетами. А в кілометрі від нас у полі стояв Град, який випустив цілу касету із 40 ракет в сторону Донецька, російський Град.
Йшли день і ніч, тільки на години 2-3 падали в полі чи посадці безсилі перекимарити. В наступному н.п.  лазаючи городами наткнулися на бабусю, вона сказала «Здесь нет военных». Як тільки вийшовши на дорогу, до криниці  одразу побачив росіянина. Він переходив дорогу, а за ним по всій посадці танки, БМП,МТ-ЛП, БТРи… Побігли назад в город, впали і прислухались. Коли все стало тихо пішли. Та тут, прямо на нас йшов ще один росіянин. На цей раз без автомата: у сільський туалет. Ми миттєво впали і стали непомітними. Я почав нащупувати у розгрузці ніж. Один я загубив, коли повзли полем з Червоносельського, а інший загубив, коли пили чай. З протилежної сторони села, за пів кілометра увесь час гуділа важка бронетехніка. В цьому селі скуштували кавунів. Коли чекали , як місцева бабуся набирає нам води, побачили на дорозі «чечена», який побачивши нас чкурнув що є сили. Ще в цьому ж селі, вийшли з посадки прямо на російську базу. Два військових в касках, у повному обмундировані завмерли, побачивши нас, але стріляти не посміли. Ледь втекли. Далі була техніка в полях, перехрестя з танками, сєпари які возили кавуни з полів. Вночі ми орієнтувалися на світло населених пунктів, а в який іти радились. Суперечок не було взагалі, все обговорювали, радились і вибирали оптимальний варіант. Вночі сіли у високу траву біля посадки відпочити і моментально заснули. Я прокинувся від шороху, спав на правому боці, на кобурі з пістолетом і прямо на нас з посадки вийшов російський солдат! Він почув Бодін храп)) Я підняв голову типу з просоння і поклав назад. Той не зрозумів хто ми і що тут робимо, чув як переминається з ноги на ногу, не знає як себе повести, а сам тихенько розстібав кобуру і заряджав пістолет. Не хотів, щоб був такий тупий кінець, але вів себе акуратно. Це продовжувалося хвилин 20 та шум від росіянина я вже не чув. Гоша проснувся, сказав ,що пора йти, а я йому у відповідь. «Задолбали укропы…» Він перепитав, а я за своє. Оглянувся довкола, а того вже й слід простив. Потягнув Бодю в поле і все розказав. Посміялися трохи. Можливо той за підкріпленням пішов. Вийшли у Комсомольське, у місцевих питали обстановку. Виявилось, що Нацгвардія пішла звідси 2 дні тому, окопалися, потім залишили позиції і пішли назад без бою. В Комсомольському наткнулися на місцевих. Розмовляли. Одного ледь не пристрелили, а його друг був проукраїнським. За Комсомольським йшли перпендикулярно дорозі за посадкою, потім ще безпечніші стали і пішли полем, тримаючи дорогу зліва від себе в 40 метрах. Періодично їздили машини. Нас було видно, але ми вже розслабилися, думали наші близько, машину зловимо. Їхала швидка нового зразку «Пежо» і я жартома сказав, що мабуть то сєпари. Ми не звернули на неї увагу, тільки збоку бородань сидів. Через секунд 10 почили ззаду викрики: «Лежать! Оружые на землю! Не двигаться!!» Обернулися і побачили 6 російських в повному обмундируванні… Не зговорюючись побігли що є сили, ті відкрили вогонь на ураження, кулі свистіли над вухами, виривали фонтанчики землі під ногами. Ми були як на долоні. Ні єдиного укриття. Бігли зиг-загами, я скинув автомат і почав на бігу відстрілюватися однією рукою. Вороги стали слабше стріляти. А незабаром, як я почав бігти в їхню сторону і зникати з поля зору і зовсім стихли, це дало нам можливість бігти. З останніх сил, Бодя скинув рюкзака, бо було дуже важко, на дорозі ми зупинили легкову машину, сіли і сказали їхати у зворотному напрямку. На горизонті побачили швидку і кілька голів, боягузливо дивлячих із-за неї.
Далі вийшли до кар’єру. У охоронця взяли води, сіли відпочити за бетонними блоком. А як встали, то той уже дзвонив по телефону і дивився на нас, здав… Пішли через той кар’єр, який ще працював. Жіночки тамтешні нам дали поїсти і води, а як вилізли наверх з іншої сторони сіли відпочити і милувалися краєвидом. Знизу під’їхала біла Газель, звідти вийшов чоловік, дивився на нас, сів і поїхали на верх в нашу сторону. Ми зайняли оборону на горі, але той поїхав далі. Підходячи до наступного н.п. з водосховищем і широченною річкою, прямо перед нами на дорозі почали лягати снаряди від 155мм гаубиць. Якби вийшли туди на 10 хв раніше, попадання прийшлись точно на нас. Хочу відмітити, що наших військ у тих районах не було зовсім, а артдуелі вночі були постійно… Пройшовши дамбу, у водосховищі ми вперше помили ноги. У Богдана від кросівок лишилися сандалі, а в мене шкарпетки стали дерев’яними. Затемно лягли в полі відпочити, де трохи соломи було і в це поле прилетіли десь 6 ракет від Граду, метрах в 50. Ми навіть не подивилися туди. Мовчки стали і пішли. Виявилось, шо на Газелі були корегувальники і вогонь вони вели по нас.
Та ніч була важка, вода закінчилась, поля були безкінечні, а та клята річка перекривала нам шлях. Вже почали дуріти, стріляти в полі і самий неймовірним способом у дикій посадці, в тіньку, знайшли 1,5л. холодну пляшку мінеральної води! Вийшли до н.п.Стила, яка тоді була нейтральною. Далі до н.п.Докучаєвська, який був захоплений сепаратистами. Хоча ще 2 тижні назад ми проїжджали через нього колоною на Іловайськ з Курахово. Перед містом зайшли в якесь АТП, в якому на наше щастя висів жовто-блакитний прапор. Звідти вийшли 2-метрові дядьки, переставляли сімки у їх телефони, але так і не вийшло зв’язатися. В Докучаєвську пішли прямо через місто і зайшли в найближчий дім за водою. Вийшла жінка, дала води та запропонувала обід, а ми погодились. Вона покликала чоловіка, ми розговорилися. Люди виявилися дуже хороші: виховують сиріт з важким минулим. Чоловік привів свого сина і той розповів, як раніше підтримував проросійські мітинги, але потім взявся за розум. Натомість його найкращий друг воює в днр. Дуже хороші люди! Ми їм безмежно вдячні! Зарядили телефон, зв’язалися з нашими і вирішили йти на Маріуполь. Вони дали нам їжі, води, рюкзак, син віддав останні гроші та вночі перевів через все місто. По місту вночі гасали сєпари, верещали щось, бо цивільним вночі рух заборонено. Вийшли на трасу Донецьк-Маріуполь, пішли прямо по ній. Останній сєпаратиський н.п. був Новотроїцьке. На заправці у них був «блокпост». Це мішки з піском і п’яні сєпари… Але скільки їх там було ми не знали. Ми на карачках проповзли тихенько і обійшли його. Не доходячи до Волновахи ми впали без сили, зідзвонилися і нас забрав кум нашого побратима. Блокпост у Маріуполі попередили телефоном, що приїдуть двоє донбасівців зі зброєю. Зустріли нас там дуже тепло: всі руки тисли, гроші давали, годували, питали що треба. Ми ледь сльози стримали.

Ми пройшли близько 300 км, 6 діб, зі власною зброєю, брудні, поранені, небриті, як самі чорти. Зате живі і безмежно раді! Правда у військовій частині 3027 нас ніхто не зустрічав і ми нікому не потрібні були, окрім рідних».

Лунатік після Іловайська числився десь півроку пропавшим безвісті у СБУ, а військова прокуратура полоненим вважала. Жодної дяки чи допомоги хлопці від держорганів так і не отримали. Хлопці єдині, кого не нагородили за Іловайськ.

«Взагалі я людина не конфліктна, – зізнається «Лунатік» – Зза життя всього два рази бився і то в дитинстві. Не маю ворогів і недругів. Та ця війна розбудила у мені щось таке, що спокійно дрімало до пори до часу, щось в крові залишилось від пращурів наших. Та ворог дуже підступний! Один б’є ззовні, а інший зсередини. І той що зсередини, куди гірше зовнішнього, бо прямо в спину. Ми самі вершимо свою долю. З нами приходить світанок!»

Фото з архіву «Лунатіка».

Меланка ЮЕЙ, Волонтерська хвиля