Сапер «Крот»: В аеропорту ми були, як у клітці

18:18 30 Червня 2017

Сапер «Крот»: В аеропорту ми були, як у клітці

5 червня 2014 року до Луганського аеропорту прибула рота інженерного забезпечення 1-шої окремої танкової бригади. Командир взводу саперів Руслан Чубенко в аеропорту святкував своє 23-річчя. Молодий лейтенант згадує про літо 2014-го як про найгарячіший період своєї служби в АТО.

«Уже на наступний день після нашого прибуття, з самого ранку, ми вийшли на своє перше завдання за територію аеропорту. Мінували. За весь час нашого перебування там ми замінували близько 16 кілометрів периметру. І вибуховими, і невибуховими загородженнями. А надалі наше завдання було – постійно підтримувати справність цих ліній, справність мінних полів. Після обстрілів, уже в подальшому ми знищували те, що не розірвалося.

Загострення ситуації почалося після 14 червня?

Так, після загибелі ІЛ-76. Після того по нас почали стріляти то снайпери, то 82-міліметрові міномети, то з ПТУРа…

По-справжньому почалось з перших днів липня: постійні обстріли з «Граду», запалювальними боєприпасами, осколковими боєприпасами. Одного разу ми з хлопцями нарахували близько 25 залпів по Луганському аеропорту, по нас. Тобто 25 залпів «Градів», і всі попали на територію аеропорту.

А коли ви зрозуміли, що вам протистоять вже кадрові російські військові?

Після першого перемир’я. В кінці червня – на початку липня. Коли почали вже чітко класти. Бо до того так – і по взльотній полосі валили. Ми збивали методом підриву орієнтири – високі труби, вишки, щоб вони не могли орієнтуватись, прив’язуватись до них. Знесли орієнтир – уже врозкид пішло, не так чітко стріляють. Прив’язались до другого якогось об’єкту, ми другий знесли – знову врозкид пішло.

Будні саперів

І ви під час тих обстрілів продовжували виконувати ваші завдання?

Так, і далі продовжували мінувати. Кожен день виїжджали, тому що після обстрілів перебивало лінії. Ми їх перевіряли, з’єднували знову, підключали. За весь липень у нас, може, дня три було, коли ми нікуди не виходили.

Люди мої стоять на машинках, вони керують цими мінними полями. По першій команді переводять його в бойове положення і по команді «Вогонь» вони його підривають. І кожен ранок, коли змінювалися, вони перевіряли цілісність ліній.

За територією аеропорту, не знаю як хто, а я почувався спокійніше, вільніше. Просто, мабуть, уже так психологія моя влаштована, що на території я, як в ящику. Куди не піди – скрізь паркан. А коли виходиш за територію аеропорту на завдання, уже легше, в тебе є вільний простір якийсь. Навіть якщо десь загубишся, то все одно вийдеш.

Звичайно, у безпеці взагалі себе не почував. Ми дуже добре розуміли – ми самі. Навколо нас скрізь сепаратисти. Ми були у повному оточенні.

А коли пробили «дорогу життя», зайшли колони, то вам вже як – легше стало психологічно?

Я би не сказав, тому що все одно в клітці. Куди з клітки дітись?..

Завдання у нас були кожен раз все тяжчі і тяжчі у зв’язку з обстрілами. Ми встигали між обстрілами проскакувати на завдання. «Стріляють? – Нє. – Давай у машину. Поїхали». Розтягували колючі дроти, натягували, розтягували «путанку». Встановлювали протитанкові мінні поля, протипіхотні керовані мінні поля. Це все наносилось на формуляри мінних полів, все фіксувалось. Кожен пост знав, що перед ним стоїть. І кожен пост був впевнений: якщо буде йти дуже великий натовп, одне нажаття кнопочки зробить натовп рази в три меншим.

На завдання, за територію аеропорту ми виходили тільки з нашими розвідниками. З нашою розвідротою. Ми більш нікому не довіряли. Це люди, які і на собі винесуть, якщо щось трапиться. І у них ще плюс до того інтерес був: «А покажи, як ставиться». Вони йшли як група прикриття. На мою групу я брав 4-6 чоловік, більше мені не треба було. Ну, в мене постів багато було. І оце постійно: «А як ставиться? – А отак. – А можна я поставлю? – Можна. – А дай пару штук! – А на тобі пару штук. От тільки прийдеш – скажи, де поставив, щоб я знав». Отак-от. Співпраця така була з ними.

Чи траплялися якісь надзвичайні ситуації під час ваших виходів?

Було різне. Виходили якось за територію аеропорту, ставили сигнальні міни. І випадково зачепили свою ж сигнальну міну. Вона спрацювала. Я з переляку крикнув: «Лягай!» Всі лягли. Ну, і над головами – хлопці з кулемета по нам. Чую крики. Дивлюся в сторону поста нашого: вже старший над постом стягує людину, яка стріляла, вниз. Думав, уб’ють. Поставили другого. Ну, то таке діло… Сиділа людина, може, не сказали, чи, може, просто задумалась. Інструктаж: спрацювала сигналка – в ту сторону стріляємо. І почала стріляти…

Казус ще був такий в середині липня. Це, мабуть, всі будуть думати, що просто в нас голови немає на плечах. Але і таке буває. Спрацювала сигнальна міна, загорілось поле, і вогонь пішов до мінного поля. Що робити? Вогнегасник, здоровий, на два балони. 2 бійці через дірку в паркані проскакують. «Включай!» Той включає, а вогнегасник перед собою – не спрацьовує. Кидають той вогнегасник, біжать, хапають другий, вилітають. Знов включати – і другий не працює. Загасили вручну. Піском кидали, ногами тушили. Ніби не горить.

Повернулися. Говорю до начальника свого: «Піду подивлюся, чи там не горить все-таки». Виходжу туди. Дивлюся, в стороні горить, де ми заложили фугас. Ну, це ж як гепне – то серйозно!.. Питаю в товариша: «Ну, що робимо?» – «Не знаю». «Вогнегасник є?» – «Є.» – «Валим?» – Валим!» І два чоловіка – я і боєць – він з вогнегасником, з автоматом, я з автоматом – біжимо. Язик за шию, очі на викоті. Прибігаємо туди, тушимо це все. Ніби ніде не горить, все нормально. Ну що, назад? Давай бігом. Дивлюсь, а він вогнегасник тягне з собою. Кажу: «Нащо? Він пустий». – «А! Точно!» Кидає той вогнегасник, прилітаємо назад. І перша фраза була: «А уяви собі, що вони подумали, коли це бачили?!» Нормально! Люди вообще без башні!

Потім наше завдання було – це фортифікаційне обладнання позицій, окопи для машин, окопи для гусеничної техніки. Окопували людей, робили сховища, нагортали на бункери більший насип землі. Позиції собі обладнували вручну. Там земля така, що…  – піхотною лопаткою цілий день один окоп обладнували.

Ще забезпечення ми проводили. Електростанція наша, проводи протягували, живлення налагоджували. Щоби був зв’язок, радіостанції можна було зарядити і телевізор якийсь включити – хоча б на щось подивитись, що в світі коїться.

День народження

Ви ж теж там святкували свій день народження?

Так, 12 червня. Тоді була ще більш-менш спокійна ситуація. Як же це без пляшки? Маленьку 0,5 на 12 чоловік по чуть-чуть пригубили. Це ми з собою ще привезли. Клац! Визиває мене начальник до себе. Ну, думаю, зараз буде задачі ставить. Заходжу до нього, він садить за стіл. Там ще пригубили. День народження все-таки.

І тут самий класний подарунок, який був, мабуть, в моєму житті – це апельсин із запалом УЗРГМ-2 (уніфікований запал ручної гранати) всередині. І назвали граната-«апельсинка». До своїх приніс, кажу: «От мій подарунок!» Там уже всі мої бійці з нею фотографувалися, з тою гранатою – «апельсинкою».

Ще один хлопець там святкував день народження. Запросили нас. Ми підійшли, привітали, все як має бути. І дали нам попробувати м’ясо. Ми спробували, кажемо: «А де це ви курку взяли?» Каже: «Це не курка, це змія». Смачно було.

А взагалі, я як командир добре знаю, наскільки п’янство велика біда в армії. Що добре було в аеропорту – ніде було брати горілки!

Харчів вистачало. Найбільша проблема була з водою

Як у вас взагалі було із забезпеченням до того, як пробили «дорогу життя»?

Не знаю, як там 80-та, 25-та бригади, а у нас було так. Літаки вже тоді не сідали, харчі скидали з висоти. Ну, от перша фраза була: «Їда закінчується!» А тут в один прекрасний день фраза по радіостанції: «В нас закінчуються огірки». Клац – один на одного. Що на борт замовляєм? Нє-нє, їжі вже не треба, краще тиждень поголодуємо, боєприпаси кидайте. І тоді літаком чимало нам навозили боєприпасів.

З харчами проблем не було. Єдина проблема була, що коли сядеш їсти: «Гради!» – і доводиться або з тарілкою бігти або без тарілки. Дуже багато моментів було, що вийшли ми пообідати з бункера. Вже на слух визначали, чи по нас стріляють, чи не по нас. І оце сидимо, їмо. Чуємо свист. Такі – раз! – а нє, це, напевно, не по нас. І далі їмо. Як увалило! Метрів 150 від нас. Тільки ложки отак по тарілці тарабанили, а ми вже в бліндажі сиділи, в бункері.

Ми кухню раз поставили. 4 повара у нас було: борщик, супчик, макарони, картошечка. А так то каша, перловка, пшенична, гречана, січка. А на обід постійно суп, борщ. Все, що було, все мішали. Потім, коли ми вже по підвалах порозходились, вже прийшлося зі своїх назначати повара. І оце кирпичики, каструля зверху – щось там варить. І тут: «Гради!!!» Біжить – лиш би не попало, бо тоді не будеш їсти взагалі. Виходить – ні, не попало, навіть осколків немає. І далі продовжує готувати.

Найбільша проблема була – це з водою. Спочатку вона була нормальною, поки було світло. Потім там попадання якесь було – ми залишилися без світла і без води, тому що насос перестав качати. Пройшлись по аеропорту, знайшли два резервуари з водою. Що робити? Кип’ятить? А що ти його там викип’ятиш? Чашка в руку, заліз, черпнув, побачив карася, попив води. Подивився на карася, треба вудочку брать. Воду пили, ні в кого нічого не боліло, ніхто навіть не заразився нічим після тої води. Пили воду таку чорнющу. Єдине, що радувало, що жаби в брудній воді не плавають. Жаби є – значить, вода чиста, пити можна.

А як ми милися!.. Виходить людина на вулицю, дивиться – дощ починається. Заходить всередину і на все горло: «Дууууууш!!!» І натовп мужиків біжить скоріше митися. Правда, витиратися було погано, тому що вода м’яка, і скільки не треш – воно таке відчуття, що не змився. Потім тазики, відра, у резервуар набрав, біля резервуара помився і пішов. Нормально.

 Де розміщувався ваш підрозділ, коли вже стало гаряче?

Коли обстріли почали посилюватися, потрібно було вже думати, як захистити особовий склад. За останнього обстрілу будівлю нашу пошкодило. Тому десь 7-10 липня ми перейшли з будівлі в інше місце. Виявили склад з протигазами. Ми звідти все повиносили, зробили тапчани з дерева, покидали туди матраци і отак спали.

І тут прорив наших. Десь близько сьомої вечора і до самого ранку заходила колона. І це мої люди стояли на посту, відкривали мінні загородження, закривали, відкривали, закривали. В нас жило в тій халупці всього 30 чоловік, і то із 30 вісім завжди були на постах. Якраз місця хватало. А тут приїхали – нема куди розмістити. А ми, сапери, люди добродушні: «А давайте до нас! В тесноте да не в обиде». Ну, і чоловік так 45 жило. Бочком один до одного спали, якось так тіснилися.

Ви казали, що загиблих не було серед вас. А поранені?

Із всього мого підрозділу – роти інженерного забезпечення – один був з невеликим осколком в руці і ще троє поранені були, один лишився без ноги. А всі інші в мене живі. За весь час АТО в мене жодного вбитого. Не знаю, чи просто доходить до людей те, що їм розказуєш… Я як командир завжди говорю своїм підлеглим, коли йдемо на завдання: «Слухайте мене – і я виведу вас живими».

І найбільша наша мотивація – щоб наші сім’ї не побачили того, що ми бачили на сході.

 

Тільки гумор і рятував…

Що б в нас там духом падали – такого не було. В нас постійно сміялися, постійно ржали. Правда, жарти в нас здебільшого про смерть були. Насправді, ми вже були готові, що ми вже звідти не вийдемо. Якщо лягать – то всім. Отак – до кінця.

Одним із засобів пересування між постами був велосипед. Велосипедом їздили на пост. Один боєць у мене був – «Кабан» – дуже весела людина, душа компанії. Каже: «Їду на велосипеді мінятися з поста. Чую, вродє не стріляють. Ну, думаю, почекаю, а раптом зараз будуть стрілять. Та нє, не стріляють. Ну, ладно – їду. Тут чую: гух! гух! гух! Я кидаю той велосипед, перша яма, яку я побачив – я там мало руками не окопався, одна каска стирчала. І спостерігаю. Одвалили, я за велосипед, в бронежилеті, в касці, з автоматом. Як дав газу по взльотній полосі, думав і шини полопаються!»

Ще один цікавий момент був. Якось одного дня, коли ще більш-менш спокійно було, прибігає один з наших хлопців – Міша і так радісно кричить: «Хлопці, я бібліотеку знайшов! Ось книжку взяв!» А ми йому (постібатись, думаємо, треба): «Так а ти записався?» – «Куди записався?» – «Ну, ти ж книжку взяв – це ж записатись треба». Він такий:«Точно, це ж надо буде записатись!» І ввечері сидять хлопці недалеко від бібліотеки, курять. І тут із-за рогу – вечір так, темнувато – з’являється ще один боєць, здоровий такий, і до цих двох: «Мужики, как пройти в библиотеку?» Ті аж перелякались! А в того Міші так і пішла клічка «Міша-бібліотекар».

Був момент у липні, ще до прориву наших, що два тижні нам не було що курити. Оце сидиш: «Є що курить? – Єсть. – Давай одну на шістьох? – Давай» – і шестеро чоловік одну сигарету тягнуть. Потім закінчилось все. Що робили? Кульочок, на землі бичок – раз! – о! цей недокурений – в кучу. Другий – цей недокурений – в кучу. Після того, як закінчилися цигарки, в нас найчистіша територія була! Чай пробували курити. Чорний чай несмачний. З добавками полуниці, малини – отой ще можна було курити. Траву шукали яку-небудь, пробували. Ну, 50/50 – лиш би щось диміло!

Про найкращу у світі машину

Самий класний транспорт у нас був – це трактор МТЗ-80. І воду ним возили, і на пости ним їздили. Оце найбільш живуча техніка, яка тільки може бути. Камаз був – знищили. Газончик – знищили. «Волга» була – знищили. Всі бортові машини, якими можна реально їздити – все просто розбило «Градом». І один тракторець живим лишився!

На ньому навіть хлопці з причепом виходили з Луганського аеропорту 31 серпня. 280 км пройшли трактором! Від аеропорту до Куп’янська Харківської області. Чоловік 15 – всі наші, хто там лишався. І всі, кого по дорозі знаходили. Гальм немає, ручник один працює. Вікон немає, фари розбиті, газ і руль… Це ось так хлопці виходили.

І пізніше я познайомився з чоловіком із Сватового. Заговорили з ним про Луганську область, і він каже: «Ти уяви картину: сиджу я у себе на городі, чищу моркву. Піднімаю голову – їде трактор синього кольору, МТЗ-80, з причепом. Куча майна на причепі і люди, як мавпи, висять на ньому!». Кажу: «Де ти це бачив?» – «Сватове проїжджали». Кажу: «Так це мої були. – Що, серйозно? – Так. Більше таких людей безбашенних, які на тракторі будуть їхати, немає». І вже так і пішла та слава: МТЗ-80 – лучша машина в світі!

А особисто ви вийшли раніше – до штурму?

Так. Не знаю, яким дивом нашу групу відпустили у відпустку 21 серпня – якраз за 10 днів до штурму.

Нас довезли через Луганщину до самого Куп’янська. І перша фраза була… Штурхаєш у плече товариша і кажеш: «Чуєш? Тут люди ходять». Це було для нас так… незвично після цих двох з половиною місяців у «клітці». Ото ніби взяти замкнути чоловіка на місяць у кімнаті, а потім випустити на світло. Зразу отак жмуришся. І оце те саме було й в нас. Тільки у нас не з очима проблеми, а це вже з головою – в голові таке: «Тут люди ходять. Тут ніхто не бігає. Тут нема розривів».

Але чесно сказати, іноді не вистачає цього адреналіну. Після того наш підрозділ два роки був в АТО. Але з тих місць, де я був після Луганського аеропорту, це була найгарячіша точка. І це враховуючи те, що я не брав участі у найстрашніших останніх днях, коли був штурм…

Анастасія ГОРОВА, Наталія КЛАДКО, Валентина КУШНІРЕНКО

=============================

Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ».

«ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» – проект благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книги та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні-серпні 2014 року.

=============================

Збір коштів на видання книги:

Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).

Для реалізації проекту необхідна допомога редакторів та дизайнерів!

=============================

Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»

Код ЄДРПОУ 40084044

р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321

Email: nafront@i.ua

Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183

Facebook:

https://www.facebook.com/VoinamATO

https://www.facebook.com/ArmyForKids

https://www.facebook.com/IstoriiBorotby/

https://www.facebook.com/peremogaty/

https://www.facebook.com/BookOfGlory/

Волонтерська хвиля