Роковини: вихід з котла під Зеленопіллям

08:07 8 Липня 2017

Роковини: вихід з котла під Зеленопіллям

Заступник командира третьої танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої залізної механізованої бригади імені Данила Галицького старший лейтенант Михайло Васюта та його дружина Неля відверто розповіли про котел під Зеленопіллям та втрату п’ятдесяти побратимів, які загинули у зоні обстрілу через зраду штабних генералів. Кілька днів тому ми згадували треті роковини цих подій.

Сучасна війна, яка понад два з половиною роки триває в Україні, забрала вже тисячі життів військових. Михайло Васюта перебував між небом і землею, коли «гради» нещадно поливали табір військових під Зеленопіллям на Луганщині. Божою волею напередодні обстрілу ангел-хоронитель відвів цього чоловіка у бліндаж, урятувавши від наглої смерті. У ці страшні дні та ночі перебування в оточенні ворогів перед Михайлом та його дружиною Нелею, яка боролася за нього та інших військових на мирній та тихій Львівщині, промайнуло усе життя. Нині капітан Васюта перебуває поруч зі своєю коханою та сином Михасем. І хоча Зеленопільський котел уже позаду, відлуння вибухів російських ракет та вигляд тіл, розтерзаних ними бойових товаришів, неможливо стерти з пам’яті офіцера.

Ще коли відбулося вторгнення російського агресора до Криму, Михайло зрозумів, що війни не оминути. Ретельно студіюючи політологію та історію, молодий львів’янин уже знав, що у такий спосіб Росія завжди створює військові конфлікти. Він попередив дружину, що коли прийде повістка, не стане ховатися від служби в армії. Невдовзі потому як окупант, прикриваючись сепаратистами, запустив свої щупальці на Донбас, на адресу Васюти прийшла повістка. Михайло дотримав свого слова. Одним із перших він вирушив у військкомат. Під час проходження військово-лікарської комісії у нього виявили порушення функції нейтрального клапана серця.

«Коли мене скерували на обстеження, я повідомив, що не можу сидіти вдома, поки триває війна й попросив зарахувати мене у лави військовослужбовців», – розповідає Михайло Васюта. – «Наприкінці травня 2014 року мене разом з іншими призовниками відрядили до військової частини міста Яворів. Враховуючи те, що я проходив навчання на військовій кафедрі, мене зарахували у танковий батальйон 24-ї окремої залізної механізованої бригади імені Данила Галицького і призначили заступником командира танкової роти. З самого початку нас готували, що ми будемо їхати на схід. Усім видали автомати 89-го року випуску та пістолети 79-го. Але касок ми не отримали».

foto0310

Майбутніх бійців посадили у танки минулого століття, які, щоправда, мали невеликий пробіг. Мобілізованим доручили готувати ці важкі машини до бойових дій. Утім, техніка постійно виходила з ладу. Одні танки не заводилися, інші не їхали, ще деякі з них не стріляли. Щоправда, на полігоні військовослужбовці все-таки навчилися їздити, стріляти та виживати в екстремальних умовах.

Спершу бійці 24-ї окремої залізної механізованої бригади імені Данила Галицького укріплювали блокпости в Амвросіївці та Волновасі. Втім, уже в липні їх відрядили до пункту пропуску «Довжанський», розташований на півдні Луганської області. Тут вони охороняли прикордонників та трасу, яка прямувала від кордону углиб країни. Військовослужбовці підсилювали блокпост та пункт пропуску важкою гусеничною технікою. А ще супроводжували колони з боєприпасами та продуктами. Одного разу на  колону бригади було скоєно напад. Бійцям, які перебували в танку, вдалося влучно поцілити в «Камаз» із противником. Кілька разів колони з бойовиками прямували з Росії через «Довжанський». В усіх випадках ударні групи військовослужбовців розгромлювали нападників.

Коли ж сепаратистів вибили зі Слов’янська, усі вони передислокувалися у Донецьк та Луганськ. У бойовиків залишилося два шляхи повернення до Росії: пункти пропуску «Довжанський» та «Ізварино». Бійці 24-ї окремої залізної механізованої бригади опинилися між двох вогнів. Вони перекривали сепаратистам дорогу назад й водночас, не впускали інших бойовиків з Росії.

«Одинадцятого липня о 4.21 ранку, коли ми перебували у нашому таборі під Зеленопіллям, до нас на ночівлю заїхали бійці 79-ї Миколаївської механізованої бригади», – пригадує Михайло Васюта. – «Через чотири хвилини хлопці, які перебували в охороні, повідомили, що летять ракети. Вони встигли лише сказати частину слова «рак…». За якусь мить їх накрило з «Градів». Напередодні обстрілу, немов би сам Бог повів мене спати у бліндаж. Хлопців, які залишилися у палатці, було поранено. Вони вижили лише завдяки тому, що командир наказав не ставити палатку у центрі табору. Одразу після обстрілу з установок «Град» почали вибухати боєприпаси. Кулі свистіли ще кілька годин. Тієї ночі згоріло дуже багато техніки: «УРАЛи»,«ГАЗи» та бронетранспортери. У багатьох солдатів обгоріла форма та взуття. Коли прибули вантажівки, аби забрати потерпілих, ми завантажили близько сорока «двохсотих» та більше сотні «трьохсотих».

grad_obstril2

«Більшість бійців, які перебували на охороні табору, загинули», – приєднується до розмови дружина офіцера пані Неля. –« Одного з тих, хто перебував у зоні обстрілу – пана Василя із Львівщини, тривалий час розшукували родичі. Своїм клопотом вони поділилися зі мною. Я повідомила про це чоловіка. Дізнавшись, що тієї ночі боєць перебував у наряді, Михайло розповів, що наразі не вдалося знайти жодного живого бійця з тих, хто охороняв табір. Чоловік висловив припущення, що зниклий загинув або утік до прикордонників. Наступного дня, коли я вийшла із церкви святого Михайла, мені знову зателефонували родичі Василя, розповівши, що чоловіка відшукали. У момент обстрілу він перебував у наряді. У бідолахи обгоріла форма. Чоловік кинувся втікати. Він пробіг два кілометри, знайшовши прихисток у «зелених кашкетів».

Після обстрілу бійці змінили місце дислокації. Михайло Васюта добровільно став на охорону табору. Того ж дня до бійців під’їхав трактор. Михайлу стало зрозуміло, що перед ним шпигун. Втім, він не став стріляти у цього чоловіка. Боєць лише порадив йому більше сюди не приїздити, пообіцявши наступного разу без попередження відкрити вогонь. Чоловік поїхав геть. А вже через 10 годин військовиків знову обстріляли із установок «Град». Цього разу було поранено двох бійців танкової роти. Наступного дня солдати обстріляли колону сепаратистів, яка прямувала з боку кордону. Противник зазнав поразки. Бойовики розбіглися.

«Майже місяць я не знала, що чоловік перебуває у зоні проведення антитерористичної операції», – зізнається Неля Васюта. – «Він розповідав мені, що знаходиться на Дніпропетровщині. Про те, де Михайло насправді, я дізналася від волонтерів, коли мала намір передати йому бронежилет. Однак під’їхати до нього чи передати засіб захисту не вдалося, оскільки він вже перебував в оточенні. Коли я це зрозуміла мені стало дуже страшно. З кожним днем у них погіршувалася ситуація з харчуванням та водою. Усе це я дізнавалася не від чоловіка, а від жінок та матерів, яким про це розповідали їхні близькі. Серед ночі мені в паніці телефонували жінки. Вони пропонували перекривати траси та їхати до президента. Але я була проти цього. Вважаю, що без допомоги журналістів, які поширили цю інформацію, ми би не змогли допомогти їм. Були б такі жертви, як в Іловайську, оскільки ворог знав час виходу військовослужбовців із оточення. Наші бійці таємно проривалися із котла й завдяки цьому обійшлося без жертв».

Коли пані Неля телефонувала у відділ тилового забезпечення Міністерства оборони України і розповідала, що у бійців немає касок, бронежилетів та провізії, її намагалися переконати у протилежному. Незважаючи на те, що вона вимагала надати бійцям 24-ї бригади підкріплення, допомога так і не прийшла. Потому, як жінка кілька разів телефонувала у Міноборони, хлопцям скинули з літака бронежилети 3-го ступеня захисту, берци та форму.

«Якось шестеро бійців моєї танкової роти потрапили у полон до сепаратистів», – розповідає Михайло Васюта. – «Рухаючись на двох танках, солдати прикривали вихід бригади із оточення. Коли один танк вийшов із ладу, члени його екіпажу пересіли на інший. Хлопці відстали від основної колони на кілька годин. Вони намагалися їхати слідами гусеничної техніки. Несподівано танкісти помітили бронетранспортери з двома полосами. Хочу зазначити, що так маркується уся українська техніка. Свою техніку сепаратисти маркують однією полосою. Подумавши, що попереду блокпост із нашими, хлопці спішилися і наблизилися до тих, хто перебував на ньому. Їм наказали лягти на землю. Помітивши на блокпості цивільні автомобілі, бійці зрозуміли, куди вони потрапили. Але вже було пізно.

2-myhajlo-vasyuta-z-druzhynoyu

Невдовзі жінка одного з полонених хлопців зателефонувала Нелі Васюті, повідомивши, що її чоловік вийшов на зв’язок. Відтак вона звернулася до журналістів, які надали їй контакти керівника центру визволення полонених генерала Володимира Рубана. Михайло Васюта зателефонував цьому офіцерові. Згодом генерал скоординував дружин полонених військовослужбовців. Жінки разом поїхали до Києва і вже за кілька днів ці хлопці повернулися додому.

«Ситуації, яка усі ці роки відбувалася у нашій армії, вражали мене до глибини серця», – зазначає Михайло. – Мене дивувало, чому пересічні громадяни скидалися по 15 гривень і купляли  каски та бронежилети? Чому українська держава не могла дати цього солдатам? Це нагадує мені ситуацію з двома сусідами. Один із них – добрий ґазда, а інший – п’є та гуляє. Коли приходить зима, гуляка нічого немає. Тоді господар йде до нього та допомагає облаштовувати йому опалення. Той другий – це українська армія, яку розкрадали. А український народ прийшов і все змінив. Люди віддавали останні гроші. Хочу зауважити, що волонтери – це  наш надійний тил. Завдяки волонтерам ми завжди були впевнені що не помремо від холоду та голоду», – підсумував офіцер на завершення нашої розмови.

Юрко СКОБАЛО,

Фото з архіву Михайла Васюти та iPress.ua

Волонтерська хвиля