Поки десантник захищав Україну на сході, його мати допомогала солдатам

08:11 3 Листопада 2016

Поки десантник захищав Україну на сході, його мати допомогала солдатам

Чимало наших співвітчизників виїжджаючи за кордон у пошуках кращої долі, назавжди осідає на чужині. Утім коли для львів’янина Тараса Дзьоби постало питання вибору між українським та американським громадянством, він  вирішив повернутися на батьківщину, схилившись до думки, що українець має жити в Україні. Коли на Донбасі завирувала війна, він спершу почав займатися волонтерською діяльністю, а невдовзі добровільно вступив у лави 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Поки Тарас захищав наші терени на Донбасі, його мати Ірина займалася волонтерською діяльністю, допомагаючи військовим.

Можливість зустрітися із десантником Тарасом Дзьобою випала, коли він повернувся до Львова у короткотривалу відпустку. Молодий чоловік не бажав якось виділятися серед інших, оскільки вважає, що не зробив чогось особливого, а лише вирішив виконати свій військовий обов’язок. Він зауважив, що серед його друзів та знайомих є чимало сміливих відчайдухів, готових боронити нашу державу. Двоє товаришів вступило в одеський батальйон «Шторм». Ще один львів’янин, з яким десантник знався до служби в армії, теж нині служить у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді.

11056087_1604581963136788_8599267491966657161_o

«Мене до глибини серця розтривожили події, які почали відбуватися на сході України, тому я не міг стояти осторонь», – зазначає Тарас.«Я вважав, що потрібно щось робити. Якийсь час відчував сильний психологічний тиск через те, що я тут, поки на сході триває війна».

Тарас вирішив не сидіти на місці, а діяти. Він почав допомагати бригаді, у якій зараз служить. Прийшовши у військову частину 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, розташовану на вул. Стрийській у Львові, Тарас поцікавився у командира, яким чином можна допомогти військовослужбовцям. Невдовзі після їхньої розмови він, у спілці з іншими волонтерами, зібрав 15 тисяч гривень, на які було закуплено спальні мішки для військовослужбовців.

«Пізніше через соціальну мережу Фейсбук я скоординувався з групою «Підтримай армію України», яка діє у Києві», – пригадує Тарас. – Тримаючи зв’язок з координатором цієї групи Анною Сандаловою, я почав координувати діяльність волонтерів у Львові. За час нашої співпраці ми закупляли оптику, медикаменти, також організували акцію у гіпермаркеті «Епіцентр», де збирали необхідні речі для українських військовослужбовців, зокрема, спальники, карімати, вогнегасники, засоби гігієни».

Згодом Тарас познайомився з волонтером Сергієм Глотовим. Це знайомство принесло користь для загальної справи. Сергій неодноразово відправляв на Донбас допомогу, яку Тарас із однодумцями збирали для військовослужбовців.

У серпні ініціативний волонтер вирішив, що його місце – поруч із військовими, про яких він піклувався й, підтримавши гасло ВДВ «Ніхто, крім нас!», записався добровольцем у 80-у бригаду. Упродовж місяця молодий чоловік тренувався на полігоні в Яворові. Процес навчання сподобався Тарасу. За час перебування на полігоні хлопці займалися вогневою підготовкою, медичною підготовкою, отримували знання з тактики та матеріальної частини озброєння.

Уже за місяць Тараса та інших мобілізованих відрядили на службу до Луганської області. Вони закріпилися на базі, розташованій між містечком  Щастя та Станицею Луганською. Уже тут завдяки співпраці українського уряду з Канадою бійці отримали добротні каски та бронежилети п’ятого класу.

На початку перебування на базі, десантники потрапили під інтенсивний обстріл з установок «град» та ракетної зброї. У їхньому таборі обійшлося без жертв. Однак загинув один із бійців, які напередодні виходили з Луганського аеропорту. Військовим довелося змінити місце дислокації, відбувши до Старобільська.12087867_1645019212433192_7749217545671852629_o

«Тут ми облаштовували охорону базового табору», – розповідає Тарас. – «У цей час було оголошено перемир’я, яке виявилося умовним. Практично кожен день вороги здійснювали обстріли лінії фронту з артилерії».

У бійців бригади були не легкі умови для проживання. Їм довелося ночувати у землянках, бліндажах та окопах. Від холоду їх рятували спальники та інші теплі речі, які привезли волонтери.

«Ми щиро вдячні волонтерам, які нам допомагали», – зазначає Тарас Дзьоба. –« Вони зробили для армії дуже багато. Якби не волонтери, ми б цю війну уже програли. Йдеться не лише про матеріальну підтримку. Нам додає наснаги те, що крім нас, є люди, які працюють задля спільної справи, задля перемоги!».

Упродовж ротації десантникам допомагало багато волонтерів, зокрема Сергій Глотов та його колеги. Активісти привозили бійцям спорядження, засоби гігієни, термобілизну, бензопили та електрогенератори. Жителі села Суховоля, що на Львівщині, регулярно передавали військовим одяг, домашню їжу та адресні посилки, що давало можливість відчути підтримку рідних. А на Новий рік Тараса та його побратимів відвідав новорічний вертеп зі Львова. Серед учасників була його матір Ірина Дзьоба. Зустріч з найріднішою людиною стала для бійця справжньою приємною несподіванкою.

Історія Ірини Дзьоби теж є вельми цікавою. Коли Тарас добровільно вступив у лави 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, його мати вирішила не сидіти, склавши руки. Пані Ірина почала дбати про надійний тил для рідного солдата та його побратимів. Вона ступила на нелегку волонтерську стезю, допомагаючи військовим харчами, одягом та взуттям. А напередодні Нового 2015 року разом зі своїми однодумцями влаштувала бійцям, які служать на Донбасі, справжнє свято – вертеп із частуванням. Упродовж лише двох днів колядники відвідали 18 військових частин, передаючи українським героям атмосферу новорічно-різдвяних свят. Таку чудову ідею Ірині Дзьобі запропонували керівник Регіонального медіа-центру Міністерства оборони України підполковник Олександр Поронюк та начальник Львівського будинку офіцерів Віталій Провозін, на що вона охоче погодилася. Відвідати солдат, звісно, вирішили не з порожніми руками.

«До цього проекту долучилося дуже багато людей» – розповідає Ірина Дзьоба. – «Ми наліпили вареників на кілька коробок. Приватний підприємець із Пустомитівщини Назарій Дубан передав для солдат майже 80 кілограмів ковбаси, а жителька села Суховолі Городоцького району Ганна Чернявська зуміла організувати місцевих жителів та мешканців сіл Мшана, Цунів та Повітно, які зібрали близько 30-ти коробок домашньої випічки, чимало смачних консервацій, харчових наборів та теплого одягу. Медики Старосамбірської районної лікарні передали три ящики з борщовими наборами для приготування цієї першої страви. Заступник директора департаменту охорони здоров’я Львівської облдержадміністрації Ірина Микичак разом з лікарями зібрала декілька тисяч гривень, на які ми закупили поповнення рахунків для мобільних телефонів. Аналогічно вирішили підтримати солдат Галина Татарин та її колеги із 10-ї студентської поліклініки м. Львова. А ще ми зібрали кілька мішків теплих светрів. Наші кравці пошили 40 пар бурок (це тепле взуття зі щільної шерстяної тканини, яке стало у пригоді військовим, що несуть службу на блокпостах). А від львів’янки Людмили Явної ми отримали у подарунок три кожушки для наших святкових костюмів. Віталій Провозін охоче погодився везти гуманітарну допомогу, зібрану для українських бійців, на власному мікроавтобусі».

Новорічний вертеп вирушив зі Львова 30-го грудня 2014 року о 6-й ранку. Погода на східних теренах виявилася безжальною до галичан. На Харківщині дороги замело снігом, а Донеччина та Луганщина зустріла їх катастрофічною ожеледицею із сильним морозом. Але вже перша зустріч із бійцями Мукачівської бригади, які дислокувалися між містами Дебальцево ти Попасна, розтопила весь лід та розчулила серця львівських колядників. Упродовж двох днів Санта-Клаусу та його супутникам вдалося  відвідати вісімнадцять військових частин, розташованих у напрямках Краматорська, Слов’янська, Артемівська, Лисичанська, Нового Айдару та Старобільська.

11698783_890021084402760_4503369289580047292_o«А найбільше мене розхвилював візит до хлопців з Луганської ракетної бригади, які вийшовши з окупованої території, розмістилися на Донеччин»і, – зазначає Ірина Дзьоба. – «З якою радістю вони – російськомовні люди, слухали українські колядки. В мене склалось тверде переконання, що саме зараз найбільш сприятливий час для того, аби допомогти жителям східних та центральних областей відчути себе українцями незалежно від національності та релігійних переконань».

Під час подорожі на схід львівських колядників вразив ще один факт. Коли вони завітали у гості до військових Кіровоградської танкової бригади, яка дислокується в декількох кілометрах від лінії фронту, з’ясувалося, що до них досі не потрапляли волонтери.

« Сидіти, склавши руки, сподіваючись, що моєму синові та його друзям  привезуть теплі речі та продукти, я не могла», – зізнається волонтерка. – «Коли чоловіки мають чітку позицію громадянську, у них має бути надійний тил. Я вважаю, що важливо, коли вдома не просто чекають, але активно діють».

Якось волонтерка познайомилася з мешканцями Зимної води, які розробили чудову модель берців. Особливість таких черевиків полягає в тому, що вони складаються з трьох шарів: верхня шкіра, утеплювач та шкіра з внутрішнього боку. Так от щоб здешевити собівартість виробу, для внутрішнього шару можна використовувати шкіру з плащів та курток. Аби залучити до цього процесу якомога більше людей, Ірина Дзьоба звернулася за допомогою до священика православної церкви київського патріархату отця Степана, який служить у Пустомитах. Під час богослужінь він закликав парафіян передавати використані речі для пошиття взуття. Упродовж кількох днів люди доставили пані Ірині та її однодумцям багато вживаного верхнього одягу. Уже до кінця місяця шевці пошили чимало взуття для вояків.

« Прямуючи містами, визволеними від сепаратистів, ми помітили, що вони  насичені українською символікою. Зупинки та мости розмальовано у синьо-жовті кольори. На балконах будинків майорять прапори та написи «Україна – єдина!» Однак, мені печально, що саме місцеві люди відіграли свою роль у тому, що ця ракова пухлина розповзлася Україною. Якби місцеве населення не було б настільки проросійським у той критичний момент, нині на Донбасі не вирувала б війна. Якби зараз жителі Луганщини та Донеччини намагалися здихатися цих сепаратистів, нашим військовим було б набагато легше», – додає наостанок нашої розмови Ірина Дзьоба.

Юрко СКОБАЛО, Волонтерська хвиля  Фото з архіву Тараса та Ірини Дзьоби