Партизан Володимир Жемчугов: Я сказав, що зрадником не буду!

09:21 21 Липня 2017

Партизан Володимир Жемчугов: Я сказав, що зрадником не буду!

Тема партизанства складна, про неї багато не поговориш. Особливо в нинішніх умовах. Але що таке партизан зараз? Яке розуміння цього явища під час війни на Донбасі? Про все це говорили в ефірі військового радіо «АрміяФМ» з українським партизаном луганського підпілля Володимиром Жемчуговим, який майже рік був у полоні бойовиків «ЛНР». З ним разом прийшла його дружина Олена Жемчугова, яка розповіла, що робила для звільнення чоловіка та яку ціну вимагали представники різних сторін.

«На окупованій території Донбасу ті люди, які не стали зрадниками (із тих, хто давав присягу — це СБУ, прокуратура, міліція, військові…), переїхали в Сєвєродонецьк. Всі будівлі МВС, військкомати, міліції були зайняті росіянами, їх метою було захопити архіви, щоб відразу розпочати роботу зі списками службовців, агентів, співробітників. Ці архіви потрапили в їхні руки. Майно людей, які виїхали, ліквідували, родичів тероризували і катували. Ті, хто залишився, стали зрадниками і почали служити Росії. Прості люди, які не побоялись, пішли в українську армію. Але таких мало. Тих, хто пішов, здали зрадники — через це страждали родичі.

Такі люди, як я, залишились, бо хотіли воювати на окупованій території, у кого були можливості — ішли у спротив самостійно.

У травні 2014 року, коли все почалося, ми звернулися до армії. Нас ніхто серйозно не сприймав. На сьогодні не існує закону про партизанську війну, про партизан, про військових, у нас по суті про війну немає законів! Коли ми звернулися до української армії, нам відповіли: «У нас не війна, у нас антитерористична операція. Як ми будемо цивільним давати зброю? Це ж кримінал! Війна війною, але її юридично не визнали. Ми діємо в правовому полі».

Згадую розмову з військовою розвідкою, що відбулась в Дебальцевому: «У нас є група у Луганській області, ми можемо висуватись. Нам потрібне озброєння, потрібна вибухівка для роботи з того боку фронту». — «Це неможливо! Немає законодавства. Нас посадять, якщо ми дамо вам вибухівку». — «А що ж робити?» І тут один розвідник каже: «Якщо ти такий патріот, то у нас є розвіддані, що на 10-й шахті стоять «Гради» (тоді, у 2014 році, війна йшла вночі: ​​сепаратисти стріляли по наших позиціях, а вдень ховались в гаражах). Купіть бензину, мастила, зробіть коктейль Молотова і підпаліть «Град», але ви повинні зробити селфі на фоні «Граду». Я думав, що вони почнуть сміятися, але запала тиша. Дивлюсь — ніхто не сміється, це був не жарт. Я подумав: не на того напали. «Знаєте, у мене є крутий план. Давайте я зроблю коктейль Молотова, поїду в Москву, в Кремль і Путіну на голові розіб’ю!» І тут вони вже засміялися. Я кажу: «Ти серйозно пропонуєш мені піти, зробити селфі, щоб мене там же і розстріляли?» — «Ми більше нічого не можемо запропонувати».

 Де ви брали зброю?         

Зброю ми купували. Першу вибухівку, патрони і зброю ми купували на мої гроші. Коли у травні Козіцин (отаман так званого «Всевеликого війська Донського») приїхав зі спецназом в Антрацит і зайняв будівлю райадміністрації, сформував свій штаб, спочатку автомати вони роздавали. Потрібно було, аби люди отримали зброю і почали скидати владу, почався хаос. Спочатку дещо ми купували у казаків. Ціна на автомат Калашникова була приблизно 200$ (курс долара був інший) і три ріжка, СВД коштувало 400$, кулемет Калашникова — 300$, РПГ (або як говорили казаки «шайтан-труба») — 500$. Найдорожче коштував пістолет Макарова, тому що всі хотіли пістолет Макарова! Всі, у кого були гроші, купували зброю. Багато простих людей її купували, заливали солідолом, замотували в плівку і закопували в городі: колись пригодиться.

Коли вже під Сніжним розбили українську армію, тоді українських автоматів було як бруду. Цигани продавали по 300 гривень автомати Калашникова. Зброї було навалом. На полях ми збирали міни з розбитих конвоїв, снаряди — і з цього робили фугаси.

 Ви говорили зі своїми колегами, знайомими, які взяли зброю і перейшли на інший бік?

Звичайно! Я з ними постійно розмовляв. Я розмовляв навіть з Козіціним, з Мозговим, я був в СБУ кілька разів … Я ходив і збирав розвіддані, говорив з людьми, їздив по Луганській області, в Донецьку область їздив. Я багатьох знаю. Ті, хто в 2014 році взяли до рук зброю, були здебільшого бомжами, людьми без визначеного місця проживання, вони пішли за гроші. Організатори були, але вони ще ховалися, намагались догодити і вашим, і нашим. А ось ці, хто захопив СБУ і стояв на блокпостах, були людьми нижчого соціального класу.

Правда, що випускали з тюрем ув’язнених?

Це було вже в кінці серпня — на початку вересня, коли йшли активні бойові дії. Тоді, коли не вистачало людей, коли в полон потрапляли російські солдати, коли не хотілося світитися і не було кому воювати — так, тоді сепаратисти приїжджали на зони. За радянських часів в Луганській області було 14 місць ув’язнення, в Донецькій — 16 місць. І велика частина цих місць залишилася на окупованій території. Це такий анклав кримінальний. На кожній зоні приблизно по 2-3 тисячі ув’язнених. Приїжджали і говорили: хто хоче спокутувати провину? У мене є підтвердження людей, бо я сидів в луганській в’язниці, а зі мною — чотири людини, які за такою схемою пішли воювати. Ополченці-казаки приїхали до них на зону і сказали: «Хто хоче спокутувати кров’ю провину перед нашим новим суспільством «Новоросією» ­– вступайте і спокутуйте, але якщо ви щось не так зробите — ми вас повернемо назад до в’язниці досиджувати термін і ще й додамо за те, що ви зробили». У всіх колоніях по різному, але близько 20-30% в’язнів йшли в ополчення.

 Ви казали, що не вистачає людей. Це тому, що на той момент не під’їхала російська армія? Чи багато людей відмовлялися?

Для картинки не вистачало людей. Всі серйозні бойові дії вела тільки російська армія. На території Луганського аеропорту — чеченці і тамбовські загони, під Червоним Променем — рязанці і чеченці, але треба було створювати картинку для населення, для камер — нібито воює місцеве населення. Таких не вистачало. Простий шахтар, коли потрапляє під мінометний обстріл або «Гради», усе оце «Та ми тут! Та ми порвемо! Донбас на коліна не ставили!» падає в п’яти. Повірте, я був під обстрілом і мені було дуже страшно. Багато хто вважає мене хороброю людиною, але це дуже страшно. Так ось, ці люди були «необстріляні», а російська армія була вже «обстріляною». Як вони казали, треба було захищати Луганськ — Україну від українців, я так це називаю.

 Коли Ви вже потрапили в полон, звідки бойовики дізнались, що Ви не простий цивільний, а партизан?

Спочатку вони думали, що я простий місцевий: десь якось підірвався, щось вибухнуло в руках. Поліція приїхала додому з обшуком. І слава Богу, бо так про мене дізналися сусіди та зателефонували дружині в Грузію. Наступного дня вибухнула лінія електропередач, тому що міна була закладена з відстрочкою, і вони прийшли на те місце. Поруч була воронка від розтяжки, моя шапка, волосся, кров. Вони зробили експертизу і висновок, що я маю до цього якийсь стосунок. Спочатку у мене була легенда, що я мирний житель, мене на українському блокпості змусили привезти цю міну, змусили силою. Але вони зламали мій смартфон, подивилися програми, листування, і зрозуміли, що я маю прямий стосунок до партизанського руху.

Потім до мене прийшов ФСБшник, я зрозумів це по голосу, з акценту. Він почав говорити зі мною, мовляв, можеш казки не розказувати, ми зламали твій смартфон, ми знаємо, хто ти, видавай нам весь розклад.

Як готувалися операції? Зрозуміло, що з українськими військовими контакт був, так? Ви самі пропонували об’єкти для знищення чи вам говорили?

До початку 2015 року, ми були самостійними партизанами. Спілкувалися з українською армією, але вони нам ніколи не допомагали, а наші розвіддані брали із задоволенням. На початку 2015 роки я побачив, що почали добровольчі батальйони заганяти в армію. Я юридично підкована людина і розумів, що ми зриваємо державні об’єкти, завдаємо шкоди і можемо мати проблеми. Тоді я приїхав в Київ і офіційно зареєстрував нашу партизанську групу. Я довів до відома, чим ми займаємося, щоб до нас не було претензій.

До 2015 року ми все робили самостійно. Кілька разів нас просили допомогти по Донецькому аеропорту, тому що було важко дивитися, як наших хлопців просто розстрілювали, а також допомагали у Дебальцевому. Решту акцій ми робили самостійно: самі планували, самі проводили.

Олено, хочу вас долучити до розмови. Що ви робили, коли дізналися про зникнення Володимира з усіх радарів?

Мені подзвонили з луганської «поліції», намагалися з’ясувати про нього інформацію. Я не знала до кінця, чим займався мій чоловік. У перший день я шукала людей, які могли б прийти до нього в лікарню, купити необхідні ліки. Люди прийшли і їх забрали на допит, про що я дізналася на третій день.

У Києві я почала шукати способи поїхати в Луганськ. Але коли певні факти діяльності Володимира були розкриті, я зрозуміла, що їхати до Луганська небезпечно.

 Хто з української сторони з офіційних осіб до вас першим звернувся?

Я хотіла зрозуміти, з ким пов’язаний Володимир в Україні. Тоді я вийшла на Володимира Рубана. За повідомленнями в ЗМІ я розуміла, що ця людина задіяна в обмінах. Він сказав, що у мене один шлях: написати заяву в Центр по звільненню полонених при СБУ. Досі пам’ятаю його слова: «Ви пропонуєте моїх офіцерів відправити до луганської лікарні, зняти дах, щоб дістати вашого чоловіка?» Мабуть, я напористо з ним говорила і він мені жорсткувато відповідав.

 За рік полону Володимира, чи багато було маніпуляцій, дзвінків, вимог від незрозумілих людей?

Були різні пропозиції. Наприклад, говорили, що я можу поїхати в Луганськ і забрати Володимира. Я прекрасно розуміла, що просто так мені його не віддадуть. І мені пояснили, що потрібно стати на коліна перед російським телебаченням і вибачитись з проханням відпустити Володимира. Я розуміла, що у мене немає сил стати на коліна перед людьми, які в такому стані утримують мого чоловіка. Єдиний результат цієї поїздки міг бути таким: я приїду — і Володимира почнуть шантажувати мною.

З того боку були дзвінки з пропозиціями вже перед переведенням Володимира з лікарні до в’язниці. Пропонували знімати квартиру в Луганську і водити чоловіка на допити. Я сказала, що ми не зможемо приїхати. Це було дуже важко.

 Володимире, чи вдавалося вам когось зустріти з українських полонених? У яких вони умовах були? Бойовики знали, що ви партизан. Яку інформацію вибивають з найбільшою жорстокістю?

І в лікарні, і в тюрмі я перебував з цивільними. Ставилися до мене по різному. На допитах в першу чергу їх цікавили адреси, паролі, явки. Зі мною також були ті, хто воював. Їх вдруге садили за мародерство. У сусідній камері був росіянин, якого посадили за продаж зброї. Там всі на війні заробляли, а хто порушував правила — сідав до тюрми.

Коли до вас прийшло усвідомлення того, що краще смерть, ніж полон?

Витоки зародилися в моєму характері у 90-х роках. Я в житті всього досягав сам, за мною не було якоїсь сили. Часто мене підставляли і зраджували люди, яким я довіряв в бізнесі. Це все залишило великий шрам на моєму серці. Я до 21 року жив у Радянському Союзі, там сформувався як особистість. Я хотів служити в Афганістані, але мама пішла і написала воєнкому, що я один в родині. Я завжди був правдолюбом. Коли працював на шахті, мені говорили, що за правду я прямий, як рейки. Може, звідти пішло це все.

У нас в суспільстві є героїзація, а потім розчарування в ній. Ті полонені, яких визволили — і зокрема за допомогою Президента — логічно, що йому дякують. Частина суспільства називає таких людей «порохоботами». Як ви можете це прокоментувати?

Я вдячний всім, хто брав участь в моєму звільненні. Також я вдячний Президенту. Коли мене звільнили, то він сказав, що у мене все буде добре. Так і є. Мною займалися, мене лікували, мене не залишають.

До війни працював 20 років першим керівником, мої посади за довоєнне двадцятиріччя не були нижчими за заступника директора. Я працював директором різних фірм, заводів, підприємств, тому добре розумію, що таке керівник, що таке налаштувати процес, організувати роботу, створити нову тему, вирішити кризу. Я довгий час працював кризовим менеджером. І в якому стані дісталася Петру Порошенку країна, і що треба було робити — я особисто розумію всі ці процеси … Через місяць, рік, через три роки не вирішити цю проблему. Для цього потрібно мінімум п’ять років, щоб побачити реальні відчутні результати. Так, я бачив перемоги Порошенка, бачив помилки, але помилок немає тільки у того, хто нічого не робить. Тому я дивлюся на Порошенка як на колегу. Головне, що ми взяли правильний напрямок: європейська інтеграція, розрив з Росією та європейські стандарти, європейські закони.

Ви крім неймовірно страшного, але потужного досвіду, привезли ще й певні документи і докази з полону. Розкажіть про цю «спецоперацію».

Я не знаю як вони (бойовики) так прокололися. Коли я сидів в Луганській в’язниці, всі думали, що мій процес буде тривалим, мене посадять в 19-ю колонію (це біля селища Вахрушева), там 15-й барак є для інвалідів, де я проведу залишок свого життя. Мені обіцяли дати 22-25 років. Дійсно йшов процес, йшли судові засідання. Мені, як і годиться, дали адвоката, підставного адвоката, мені надавали копії протоколів допиту, копії засідань суду… і я їх просто збирав. Чогось була така чуйка. Там все: прізвища, посади, підписи. Копії, відповідно до їх «законодавства», мені повинні були надавати. У мене в тюрмі була сумка, там було подвійне дно і я просив співкамерника всі ці документи туди засовувати. Коли був обмін, я забрав сумку. Сепаратисти подивилися, що в ній трохи якихось речей, ніхто не став нічого шукати. І я привіз ці документи сюди. Все передав до військової прокуратури. Мене допитували у військовій прокуратурі України. Я пояснював, що робив, як воював, хто мене утримував там. У документах — всі судді, прокурори, адвокати, слідчі.

Намагались вербувати бойовики?

Були і батіг, і пряник. Пряник такий був: здаєш всіх, робиш те, що ми говоримо — ми тебе веземо в готель, годуємо, купаємо, веземо в Москву в Інститут хірургії ока, тобі роблять операції, протези, сім’ю перевозиш в Луганськ, ми дамо тобі квартиру, все у тебе буде добре. Я відмовився. Я сказав, що зрадником не буду.

 Ви нещодавно записали звернення до матері російського контрактника Віктора Агєєва. Для чого?

Володимир: Я згадав, як сидів у в’язниці. За внутрішнім тюремним законом, якщо ти потребуєш допомоги — ти не будеш покинутим. Я хотів показати: ви вважаєте, що ваш син на стороні добра, але це не так, він не на боці добра, він на боці терору і знущання над людьми. Своїм прикладом я показав, що я на боці добра, а ваш син — на боці зла. Подивіться, як поводилися зі мною, і подивіться, як будуть поводитися з вашим сином.

Олена: Як поводяться з хлопцями, які сидять в «ДНР \ ЛНР» — не пускають міжнародні місії, Червоний Хрест, вже рік немає обміну.

Була реакція?

Нам повідомили, що матері Агєєва показали це відео, відповіді вона не дала.

Як ви ставитесь до проекту деокупації Донбасу?

Те, що за Донбас треба боротися — це однозначно. Формат АТО потрібно змінити на військовий стан.

Фото: Армія ФМ

Волонтерська хвиля