Офіцер Василь Дзяма: Ми потрапили у епіцентр поля, куди випустили три боєкомплекти «градів» (ВІДЕО)

09:48 12 Квітня 2017

Офіцер Василь Дзяма: Ми потрапили у епіцентр поля, куди випустили три боєкомплекти «градів» (ВІДЕО)

Влітку 2014 року один із найважчих ударів ворога прийняли на себе бійці 80-ої окремої десантно-штурмової бригад, які боронили Луганський аеропорт. У цих боях військові втратили 13 бійців. Проте, втрати ворогів, котрі вперто не полишали спроби вибити десантників із цього стратегічного об’єкту були в десятки разів більшими. Серед захисників, котрі мужньо боронили аеропорт був і старший викладач кафедри фізичного виховання спеціальної фізичної підготовки і спорту Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного майор Василь Дзяма.

Понад півтори місяці офіцер брав участь в обороні об’єкта. За цей час чотири рази ледь не розпрощався з життям. Проте, вижив та отримавши контузію, вибрався із пекла війни. Нещодавно Василь Васильович став співрозмовником журналістів «Leopolis.info» та «Волонтерська хвиля», пригадавши сумні літні події 2014 року.

Одразу після початку окупації Криму бійців 80-ої окремої десантно-штурмової бригади відрядили у Харківську область. А усередині травня, підрозділ, в якому служив Василь Дзяма, вперше взяв участь у бойових діях – звільненні Слов’янська.

«Під Слов’янськом ми зазнали перших втрат» – розповідає майор Василь Дзяма. – «Тоді відбувалася зачистка населеного пункту Миколаївка. У бік нашого блокпосту вистрелили з підствольного гранатомету. Тоді загинув наш перший боєць».

Після 10 липня десантники висунулися на допомогу своїм підрозділам, які перебували на обороні міжнародного аеропорту «Луганськ».

Коли солдати заходили у Луганський аеропорт їх обстрілювали з установок «Град». Колони бійців не заїжджали удень, аби уникнути обстрілів. Військові їхали вночі, прямуючи довшими шляхами зі швидкістю 10 кілометрів за годину.

«Моя машина була першою в колоні, оскільки я нею керував», – пригадує Васил Дзяма. – «Нам дали команду розміститися неподалік терміналу біля взлітної полоси. Спершу почався обстріл в іншому кінці аеропорту. Ми сподівалися, що на цьому закінчиться. Коли ми почали заводити свої машини, пролунало ще декілька прицільних вистрілів. У наш бік випустили весь боєкомплект ракет. Пізніше, коли ми аналізували ситуацію, стало відомо, що у наш квадрат вилетіло три боєкомплекти «градів». А це – 120 ракет! Ми потрапили у сам епіцентр поля, куди випустили боєкомплекти «градів». Коли почали спускати колеса, потрощені від осколків, ми вийшли та побачили, що навколо нас усе горить. Тоді я сказав хлопцям: «Сьогодні день народження моєї покійної матері. Мабуть, вона нас оберегла…».

Потім солдати доштовхали бронетранспортер до тієї точки, де він мав бути. Наступного дня його відремонтували, оскільки там, на диво, були лише пробиті колеса.

Командиру 80-ї бригади пощастило дещо менше. Коли солдати пробивали так звану «дорогу життя» у Луганський аеропорт, де українські  підрозділи були в оточенні, Андрій Ковальчук отримав кульове поранення в плече. Офіцеру пропонували залишити підрозділ, аби у тилу йому могли надати адекватну медичну допомогу. Проте, він відмовився.

«Ми зустрілися з Андрієм Ковальчуком в Луганському аеропорту, коли він уже був поранений. Однак, настрій у нього був хороший. Такі командири, які свій особовий склад не залишають! Це справжні командири!», – зауважує Василь Дзяма.

aeroport

З початку серпня нарощувалися обстріли з боку ворога. Українські військові завдавали удару у відповідь. Закріпившись у Луганському аеропорту, вони почали зачищати найближчі населені пункти, починаючи від Георгіївки, яка знаходиться ближче до Луганська. Станом на середину серпня було зачищено 70 кілометрів траси Ростов-на-Дону, яку було взято під контроль.

«Ми сподівалися, що до вересня, коли діти підуть до школи, ми дійдемо до Краснодону, а відтак – до Ізварино й усе буде добре», – розмірковує Василь Васильович. – « Коли Луганськ та Донецьк були в оточенні, в Україну увійшли російські кадрові військові».

У другій половині серпня у бригаді почали гинути хлопці. Якось в одне місце потрапило одразу дві ракети «Град». В результаті загинуло вісім бійців бригади. Тоді вижив лише один хлопчина, який досі проходить реабілітацію. 24 серпня колезі наша співрозмовника Роману Скаковському відірвало кисть.  Поранення було дуже важким. До кінця вересня він помер. У цей час його жінка перебувала на дев’ятому місяці вагітності. Невдовзі після похорону померла його дитина.

Ближче до кінця серпня солдатам довелося відтягнутися до самого аеропорту, оскільки сили противники уже суттєво переважали. Солдати бригади зібрали багато доказів того, що на українській землі воюють російські військові . Вони взяли у полон багато військових відомої десантної бригади Високомобільних військ Росії. Якось солдати полонили російського військового та запитали у нього про Путіна. А він відповів: «А что и он здесь?».

«Наприкінці серпня обстріли почали нарощуватися», – стверджує Василь Дзяма – «Мені запам’яталася подія, яка відбулася у крайні два дні (у десантників прийнято використовувати слово «крайній» замість останній – авт.). Якось я зайшов у підвал терміналу після чергування та збирався відпочивати. Проте, замполіт попросив мене піти та підбадьорити людей. Коли я вийшов, у нашу кімнату потрапив снаряд та пролунав сильний вибух. Замполіту відірвало стопу. Ще кілька офіцерів теж отримали поранення. Зайшовши за 20 хвилин після цього, я побачив, що снаряд потрапив у моє ліжко, на місці якого нічого не залишилося. Зранку вийшовши з терміналу після боїв, я побачив, що поле було встелено тілами ворогів. Ми підрахували, що у Луганському аеропорту полягло близько тисячі чоловік з боку ворога. Тоді, як насправді із числа нашого особового складу загинуло лише 13 чоловік».

Майор Василь Дзяма отримав контузію в крайній день 31 серпня, коли йшли ближні бої у Луганському аеропорту. Під час виконання завдань із управлінню він перебував біля головного бункера та віддавав накази. Після 20.00 почалися сильні обстріли, які вже не лякали солдат. До цього вони вже встигли звикннути. Коли пролунав сильний постріл, майор встиг заховатися за стіну входу. Ця стіна завалилася на нього. Звідти офіцера витягали командир 80-ої бригади Андрій Ковальчук разом з  побратимом-офіцером.

Наступного дня після отриманої контузії Василь Дзяма повернувся до норми. Однак, відпочивати не було коли. Увечері було віддано наказ залишати аеропорт у зв’язку з тим, що уже не було, що утримувати. Командир 80-ої бригади викликав удар артилерії на себе. Бійці зосередилися у тому місці, де артилерія не бере й у темну пору ночі почали висуватися до своїх підрозділів.

«Коли ми збиралися їхати, пролунало кілька сильних вибухів», – пригадує Василь Васильович. – «Раптом принесли хлопця із важким пораненням ноги. Мені довелося вийти з автомобіля, оскільки вже не було машин. У складі групи із 12 чоловік ми вийшли пішки до Лутугино. Ми йшли близько 18 кілометрів. Ми ледве вибралися живими. Адже, поки ще йшли адміністративною територію аеропорту, у наш бік лупили, що не вірилося у те, що вдасться звідси вийти. Коли ми йшли дорогою до Лутугино, дорогою їздили війська противника. Нам довелося ховатися у кукурудзяних та соняшникових полях. Ми переховувалися біля дороги, оскільки поля були заміновані. Коли ми дійшли до наших, командир бригади не зміг повірити у те, що ми ще живі. Ми вийшли з аеропорту крайніми…»

vasyl-dzyama-na-foto-u-tsentri-2

Коли бійці «вісімдесятки» відійшли з Луганського аеропорту, залишився один український блокпост у селищі Металіст. 5 вересня, коли були підписані перші мінські домовленості, колона десантників висунулася до міста Щастя. Поблизу населеного пункту Цвітні Піски загинув другий підлеглий Василя Дзями. Тут колону обстріляли російські кадрові військові. Під час цього бою 80-а бригада вдруге зазнала значних втрат. Після цього бою залишилося сім зниклих безвісти, Деяких із них донині вважають полоненими.

Після лікування контузії у львівському військовому госпіталі Василь Дзяма близько року виконував обов’язки у 80-ій бригаді. Невдовзі йому запропонували посаду старшого викладача кафедри фізичного виховання спеціальної фізичної підготовки і спорту Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Офіцер погодився. Нині він проводить заняття для курсантів й одночасно проходить реабілітацію після війни.

А як проводите свій вільний час?» – запитую.

«Я дуже люблю бігати. Поєдную приємне з корисним, адже займаюся цим видом спорту й за порадою лікарів. Весною цього року разом з дружиною пробіг львівський напівмарафон. Зараз разом з командою «Легіон» Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного приймаю участь у лізі АТО. У західній зоні ми займаємо перше місце. На даний          момент готуємося до фінальних ігор, які відбуватимуться з першого по п’яте грудня у Києві», – констатує Василь Васильович.

А ще офіцер допомагає своєму товаришеві волонтерові Ігорю Романовському організовувати «Ігри героїв», в якому брали участь солдати, які втратили кінцівки на війни. Більшість із них Василь Дзяма знає особисто. Разом із багатьма воював на сході України.

«Ці хлопці мають велику силу духу. На них треба рівнятися, зокрема, багатьом чоловікам, які перебувають тут, на мирній території, далеко від зони бойових дій» – зауважує Василь Дзяма.

Повний запис розмови з учасником бойових дій майором Василем Дзямою можна переглянути за посиланням відео прес-центру «Leopolis.info».

Фото з архіву Василя Дзями

Юрко СКОБАЛО, Волонтерська хвиля