Одна війна – дві людські долі

08:14 27 Лютого 2017

Одна війна – дві людські долі

У 2014 році батальйон патрульної поліції спеціального призначення «Львів» зазнав першої непоправної втрати у зоні АТО. Під час виконання бойового завдання загинув міліціонер першого взводу другої роти молодший сержант Володимир Попович, а молодші сержанти Іван Яцейко та Степан Василенко отримали важкі поранення. Коли хлопців привезли до Львова, я вперше познайомився з ними, провідавши їх у лікарні.

Коли я завітав до палати, в якій перебуває молодший сержант міліції Іван Яцейко, поруч саме були гості. Юнак розповів, що за кілька тижнів у нього та його побратима Степана  Василенка побувало чимало відвідувачів. Так, зокрема, до молодих героїв особисто завітав начальник управління Національної поліції у Львівській області полковник міліції Дмитро Загарія. Згодом хлопців відвідали колеги з батальйону «Львів», котрі виконують службові обов’язки у місті Лева. А ще із ліками та гостинцями до них навідувалися волонтери.

«Ви наважилися взяти участь у бойових діях на сході України. Невже не побоювалися, що можете наразити себе на небезпеку?» – запитав я у Івана.

«Я прагнув поїхати на схід, аби побороти бандитизм, який охопив Донбас. Нині ми боремося за незалежність України, як колись за неї проливали кров наші предки. Якби я вирішив, що мені ця війна непотрібна, завтра в мою в хату міг би прийти ворог та забрати у мене сім’ю. Краще поїхати на схід і не допустити бойовиків на рідну землю. Тож я вступив у лави батальйону «Львів». Під час запису до міліцейського підрозділу мене попередили, що разом з іншими бійцями можуть скерувати у зону проведення антитерористичної операції. Мене це не злякало, оскільки я був готовий до такого розвитку подій,» – зауважив хлопець.

Під час навчання, які тривали півтора місяці, правоохоронців готували досвідчені спеціалісти. Так, зокрема, майбутніх бійців постійно тренували на заняттях з рукопашного бою та вогневої підготовки. Крім того, хлопців навчали надавати першу медичну допомогу.

Після складання присяги на вірність українському народові у липні бійців батальйону патрульної поліції спеціального призначення «Львів» відрядили до Харкова, де екіпірували бронежилетами 4-го класу та добротними касками. Потому, як військовослужбовці Збройних сил України відбили у сепаратистів місто Лисичанськ, правоохоронців скерували туди.

«Спершу ми охороняли райвідділ міліції», – поділився спогадами Іван Яцейко. – «Місцеві міліціонери  уже там не працювали. Нам стало відомо, що більшість із них злигалися із сепаратистами. Відтак ми взяли участь у зачистці Лисичанська. Ми обходили будинок за будинком, завод за заводом, аби виявити та роззброїти сепаратистів, які залишилися в місті. Інколи бойовики нападали на наші патрулі, але на щастя, тоді обійшлося без жертв. Під час зачистки ми отримали інформацію, що проти нашої армії воюють добре підготовлені російські найманці. Місцевих мешканців серед терористів було трохи менше. Більшість жителів Лисичанська сприймали нашу присутність доброзичливо. Вони тішилися, що ми прогнали з міста бандитів. Поруч з нами люди стали почувати себе безпечніше. Безлюдні вулиці та ринки, знову ожили».

Згодом бійців відрядили на блокпости, розташовані у Луганській області. За орієнтуванням оперативників вони неодноразово затримували громадян, підозрюваних у сепаратизмі. Їхній бойовий дух піднімали волонтери, котрі привозили продукти харчування та засоби гігієни. Якось бійцям доставили декілька бронежилетів, пластин до них та тепловізор. А ще бійцям передавали листи із патріотичними віршами та побажаннями. Провізію та воду, яку привозили правоохоронцям, вони нерідко передавали військовослужбовцям Збройних сил України.

1-1-foto-1-ivan-yatsejko

«А як ви опинилися на лікарняному ліжку? Де вас наздогнала ворожа куля?» – запитую.

«Якось теплого серпневого дня ми отримали завдання зачистити село Кримське, розташоване між Лисичанськом та Луганськом. Наша група у складі семи чоловік прямувала центральною дорогою до житлового будинку. З лівого боку дороги росла кукурудза, а з правого – було чисте поле. Раптом Іван помітив, як з боку будинку рухається автомобіль ВАЗ-2107. Повідомивши інших членів групи, він попросив їх перевірити цей легковик. Помітивши українських бійців, водій легковика заїхав за кущі. З нього вискочили озброєні люди, які відкрили вогонь у «львів’ян». Водночас, хтось почав стріляти з кукурудзи. Мене поранили в ногу. Молодшому сержанту міліції Степану Василенку поцілили у плече. Йому роздробило кістку. Найважче поранення отримав Володимир Попович. Ворожі кулі потрапили йому у легені та хребет».

Після обстрілу Іван Яцейко одразу наклав собі на ногу джгут й відповз на десять метрів від лінії вогню. Йому назустріч вийшов інший боєць – Роман, котрий допоміг підвестися. Відтак до них на позашляховику під’їхав командир батальйону. Разом з Степаном Василенком та Володимиром Поповичем, котрий ще був живий, вони сіли у авто. Водночас, їм назустріч вирушили карети швидкої допомоги. Медики надали хлопцям першу медичну допомогу. Відтак відвезли їх до місцевої лікарні, де прооперували. Врятувати життя Володимиру Поповичу, на жаль, не вдалося.

Після розмови з Іваном Яцейком я відвідав Степана Василенка. Поранений боєць не зміг приділити мені багато уваги, оскільки того дня переніс складну операцію на лівому передпліччі. Молодий боєць розповів, що вона вже є другою. Першу йому зробили ще у Лисичанську. Біль у ділянці лівого плеча його досі мучить.

Виявляється, Степан одним із перших зголосився взяти участь у бойових діях на Донбасі.

«Хто, як не ми повинен рятувати Україну!» – стисло і зрозуміло відповів молодший сержант міліції.

На шиї Степана я помітив вервечку. Хлопець зізнався, що використовуючи цей символ віри, він часто молився під час перебуванні у зоні антитерористичної операції й упевнений, що молитва й врятувала йому життя.

Майже через рік після нашого знайомства у лікарні швидкої допомоги мені вдалося знову зустрітися з Іваном Яцейком та Степаном Василенком. З’ясувалося, що за участь у бойових діях у Кримському хлопців нагородили орденом ІІІ ступеня «За мужність». Відтак кожен з них продовжив службу у батальйоні «Львів». Проте – у різних ротах.

Коли лікування Івана Яцейка добігло кінця, полковник Сергій Зюбаненко, який на той час очолював Львівське міське управління внутрішніх справ, запропонував йому роботу у карному розшуку. Проте молодий боєць вирішив повернутися у стрій. У січні 2015 року він разом з іншими бійцями батальйону патрульної поліції спеціального призначення «Львів» поїхав у зону проведення антитерористичної операції.

Упродовж кількох місяців бійці дислокувалися у місті Станиця Луганська. Служба виявилася небезпечною. Позиції правоохоронців та військових нерідко обстрілювали з протилежного боку річки Сіверський Донець, де починалася окупована територія. Якось, внаслідок обстрілу, ледь не загинуло двоє бійців батальйону. Їхнє життя врятував міліцейський «ПАЗик». Загородивши хлопців від міни, транспортний засіб взяв усі осколки від вибуху на себе. Небезпека чатувала на хлопців не лише з боку сепаратистів.

«Одного разу літній чоловік передав бійцям Національної гвардії банку з медом», – розповідає Іван Яцейко. – «Відійшовши на якусь відстань він увів в дію радіокерований пристрій. Граната спрацювала…Солдата було важко поранено. Згодом нам спільно з бійцями батальйону «Чернігів» вдалося затримати дідуся-лиходія. Ми передали його працівникам Служби безпеки України».

Після повернення із зони АТО Іван Яцейко разом з колегами брав участь у патрулюванні міста Львова. Згодом він прийняв рішення піти на службу оперативником Личаківського райвідділу Національної поліції Львова.

2-2-stepan-vasylenko

А Степан Василенко по завершенні лікування разом із рідним братом Андрієм вирушив у сумнозвісне Дебальцеве. Коли у лютому 2015 року бойовики почали оточувати це місто, військовослужбовці та міліціонери потрапили у котел. В оточенні загинули їхні побратими Ігор Лехмінко та Владислав Домченко.

«Того дня ці хлопці залишилися на базі», – ділиться спогадами Степан. – «Разом з бійцями батальйону «Артемівськ» їх скерували до Октябрського району Дебальцевого, де перебували поранені військовослужбовці. Бійці потрапили у засідку. Одного з бійців «Львова» скосила куля, а інший загинув у результаті вибуху гранати ручного протитанкового гранатомету… Отримавши наказ відступати, ми вийшли з боями до району Козлячий. Тоді окупанти почали бити з мінометів та самохідних артилерійських установок. Ми з братом Андрієм та іншими побратимами почали вириватися з боями. Вороги обстрілювали нас кущів та засідок. Проте, Бог змилостився над нами. Нам таки вдалося вирватися з того пекла».

Невдовзі після того, як повернулися на ротацію, Степан дізнався про те, що відбувається реформа в органах внутрішніх справ. Припускаючи, що міліцейські підрозділи можуть розформувати, він вирішив спробувати себе у новій патрульній поліції. Пройшовши навчально-тренувальний конкурсний відбір, він вирушив на патрулювання вулицями міста Львова. Зараз разом з іншими полісменами він протистоїть вуличній злочинності.

Фото: з архіву Івана Яцейка та Степана Василенка

За матеріалами книги Війна не поставила нас на коліна

Юрій СКОБАЛО,  Волонтерська хвиля