Герой, що пережив полон

12:11 7 Січня 2017

Герой, що пережив полон

Вдивляючись у вічі бійцеві Національної гвардії України Оресту Петришину та прислухаючись о кожного його слова, мені хотілося жити. Адже, опинившись під час війни у вкрай скрутній ситуації, яка багатьом із нас здавалася б страшним сном, цей мужній чоловік не впав у відчай, не став на коліна. Переживши пекло бійні під Дебальцевим, солдат потрапив у ворожий полон, де кожен день міг стати для нього останнім.

Слухаючи його розповідь про окупований Донецьк, про ставлення ворогів до українських військовополонених, про гниль у рядах їхніх військ, я усвідомлював, що ми  тут не маємо права здаватися й надалі повинні всіма силами долучатися до підтримки наших героїв на передовій.

Небезпека чи не щодня переслідувала Ореста Петришина під час несення служби. Адже неподалік блокпостів, на яких він ніс службу, нерідко розривалися снаряди, що долітали з окупованої території. Проте найбільшим випробуванням стала служба у сумнозвісному Дебальцевому. У лютому 2015 року Орест Петришин та його побратими отримали завдання прориватися на підтримку до військовослужбовців, які потрапили в котел у цьому місті. Бійці Нацгвардії здогадувалися, чому їх посилають на підкріплення. Їм було відомо, що керівництво держави таки хоче втримати Дебальцеве, оскільки у місті знаходиться стратегічний залізничний вузол.

Під покровом ночі гвардійці проривалися чотирма вантажівками без супроводу танків та підтримки артилерії. На щастя, солдати зуміли потрапити до міста без втрат. Вони закріпилися на залізничному вокзалі, звідки невдовзі виїхали на зачистку міста. Коли зав’язався запеклий бій із ворогом, під час якого було поранено трьох танкістів військової бригади, наші захисники були змушені відступити.

Поки солдати контролювали залізничний вокзал, за ними з висоти, що неподалік, постійно спостерігали ворожі солдати. Згодом вони почали обстрілювати цей стратегічний об’єкт. Проте вороги діяли обережно, адже хотіли зберегти вокзал. Коли ситуація загострилася, гвардійців вивели у приватний сектор й наказали утримувати дорогу. Цей наказ здивував солдат, бо в цей момент військові виходили з цього кварталу. Гвардійці закріпилися у житлових будинках. Наступного ранку (17 лютого – авт.) вороги почали наступати, зачищаючи будинок за будинком. Солдати відійшли до позицій батальйону «Київська Русь». Вони вирішили закріпитися у колишній котельні. Місцеві жителі, які там переховувалися, погодилися показати солдатам напівпідвальне приміщення, де можна було сховатися від обстрілів. Орест Петришин спустився до льоху з місцевими. За якусь мить сепаратисти та окупанти, які перебували неподалік, почали наступати, інтенсивно обстрілюючи будівлі. Гвардійці кинулися втікати. Орест вибратися не зумів, оскільки двері підвалу виходили у двір із того боку, звідки вороги вели обстріл. Разом із містянами він вирішив почекати, поки стихне стрілянина. Раптом солдат почув, як у будівлі вибухають гранати. За якусь мить хтось відчинив двері та крикнув:

«Есть кто в подвале? Выходите! Иначе бросаем гранату!»

«Мы – гражданские!» – крикнули у відповідь місцеві й ринулися до виходу.

«Есть тут еще кто-то?»

«Есть один военный!» – вигукнув Орест та, піднявши руки, пішов до дверей.

10454485_1028735073819974_6259046251894981211_n

Коли гвардієць вийшов, ворожі солдати повалили його на землю, зав’язали руки за спиною, відібрали мобільний телефон та гроші. Відтак кинулися бити. Хтось із них запропонував вбити полоненого. Раптом до гурту підійшло кілька людей:

«Мы его забираем. Он нужен нам живой

Спершу Ореста Петришина вивезли у ворожий табір. Дорогою до місця дислокації окупантів він побачив стільки військової техніки, що одразу зрозумів, що з силами наших військовослужбовців, які були кинуті у Дебальцеве, втримати його було неможливо.

Ореста передали інтернаціональній бригаді «П’ятнашка». Перебуваючи на території цього військового формування, він побачив чеченців, абхазців, бурятів. Спершу полоненого завезли у Донецьк, де дислокувався штаб бригади. Його посадили в підвал, а наступного дня передали угрупованню «Басмачі», яке дислокувалося у Макіївці. Серед ворожих військових було багато мусульман. Упродовж подальших двох місяців Орест був їхнім заручником.

«Спершу мене прив’язали кайданками до батереї та били, приставляли пістолети та автомати до голови», – ділиться спогадами Орест.

За кілька днів із солдата зняли наручники, а згодом навіть перестали звертати увагу на нього, коли він пересувався територією бази ворога. Гвардійця годували тою ж їжею, яку готували військовим. На його долю випала уся чорна робота. Оресту довелося прибирати територію, чистити картоплю, буряк та ніші овочі. Перебуваючи у логові ворога  він познайомився ще з двома українськими військовополоненими – солдатами з Чернігова, котрі за збігом обставин опинилися у неволі.

12185471_941620279215098_3360731141676777276_o

Якось до Ореста підійшов один із «басмачів». Він розповів, що полонених перевозять до Донецька, оскільки там було більше шансів обміняти їх на російських військових. Солдат привезли до колишньої столиці Донбасу, доставивши у логово так званої військової поліції «Ізбушка». Тут було заборонено бити військовополонених. Проте деякі місцеві сепаратисти та ватники висловлювали свою неприязнь та ненависть, погрожували їм вбивством, а деякі навіть користалися можливістю копнути бідолах по ногах. Тут їх часто залучали до прибирання територій різних об’єктів та вулиць у Донецьку. Іноді навіть довелося наводити порядок у різних бізнес-центрах та торгових комплексах, де напередодні побували мародери.

«Перебуваючи у місті, я помітив, що багато підприємств та магазинів не працює, ціни на продукти є більшими у чотири рази, ніж в Україні, на вулицях було не людно», – пригадує Орест. – «Під час відвертих розмов із сепаратистами дізнався, що багато з них втікає зі своїх військових формувань, оскільки їм не платять зарплату. Замість них до війська часто набирають молодих людей з вулиці, які не мають досвіду».

Нарешті через понад вісім місяців Орест дізнався приємну звістку. Йому повідомили, що полонених невдовзі обміняють на сепаратистів. Спершу чоловіка мали повернути на територію України в один день разом з кількома нашими солдатами. Проте чомусь перемовини зірвалися. На щастя, вже наступного дня чоловік дізнався, що увечері його обміняють.

«Обмін відбувся на території окупованої території неподалік міста Мар’їнка», – пригадує Орест. – «Ми приїхали кількома автомобілями. В одному з автомобілів їхали ми з конвоїрами, а в іншій – їхня омбудсмен Даша Морозова. На місці обміну нас чекали кілька місцевих журналістів. На зустріч під’їхало кілька працівників СБУ, які зупинилися на відстані 20 метрів від нас. Отримавши команду, конвоїри повели мене вперед. Я йшов у своєрідному живому трикутнику. Спереду йшло двоє військових «ДНР», а позаду – один. Коли Морозова упізнала чоловіка, на якого здійснювали обмін, відбулася передача полонених».

orest-z-sestroyu

Прибувши до Києва, Орест та інші колишні військовополонені потрапили на зустріч до Президента України Петра Порошенка. Глава держави подякував за службу, поцікавився, скільки людей залишилося у полоні та доручив заступнику глави своєї адміністрації підготувати документи на представлення звільнених солдат до нагород.

У Львові Ореста зустрічало дуже багато людей, серед яких були навіть депутати Верховної Ради України. Зустріч була дуже теплою: просто біля під’їзду житлового будинку стояли накриті столи.

Повернувшись додому, солдат був змушений звернутися до військового шпиталю, оскільки в нього паморочилася голова, коли він різко піднімав її вгору. Аналогічний стан виникав й під час перебування у ліжку. Такі порушення у координації виникли внаслідок побиття прикладами автоматів. Ці тортури вороги застосовували у перші дні полону. Проте після повернення додому Орест не падав духом, відновивши активні заняття з фізкультури. Чоловік сподівається, що усе налагодиться. Адже поруч рідні та близькі, а найважчі випробування – уже позаду.

Фото з архіву Ореста Петришина

Юрій СКОБАЛО, Волонтерська хвиля