Недописаний репортаж

15:02 17 Червня 2017

Недописаний репортаж

Востаннє капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін виходив на зв’язок 16 лютого 2015 року. А вже за три доби бойовики цинічно надіслали дружині офіцера відео з відзнятими на камеру тілами вбитих українських військових. У молодої жінки перехопило подих – серед усіх цих моторошних кадрів вона побачила добре знайоме офіцерське посвідчення, зі світлини на якому на неї дивився її чоловік. Ось тільки одяг на загиблому був не Дмитра. І це ще давало надію, що її чоловік – живий.

«Можливо, документи коханого випадково потрапили на місце трагедії?» – думала бідолашна і до останнього сподівалася, що це якесь страшне непорозуміння. Тоді вона ще не знала, що Дмитро, тільки-но опинившись на передовій, як справжній офіцер свій новенький однострій віддав пораненому солдату, в якого камуфляж був пошматований осколками і наскрізь просочений кров’ю…

Дмитро Лабуткін народився в сім’ї кадрового військового, тож з майбутньою професією визначився ще в дитинстві. Після закінчення кафедри журналістики Академії сухопутних військ у Львові отримав розподіл в телерадіокомпанію МО України «Бриз» у Севастополі. Випробувань на життєвому шляху молодого офіцера випало чимало. За досить короткий проміжок часу став учасником морських походів і міжнародних навчань.

Кохана дружина, маленька донечка Кіра, улюблена робота — усе, про що можна було лише мріяти. Але березневі події 2014 року докорінно змінили життя українського офіцера.

Коли «зелені чоловічки» Путіна вдерлися на півострів, працювати військовим журналістам стало важче. І оскільки телерадіокомпанія «Бриз» була єдиною україномовною на увесь Крим, кожен день починався з пікетів і погроз місцевих сепаратистів, які намагалися паралізувати повноцінну роботу студії, перетворивши місце її розташування на епіцентр словесних баталій і прямого тиску.

Однак, Дмитро разом із колега­ми як справжні професіонали продовжували виконувати свою роботу. Подекуди навіть під дулами російських автоматів фотографували, знімали сюжети та передавали на материк правдиву інформацію про кримські події. Кадри з телевізійних сюжетів Дмитра Лабуткіна про захоплення регулярною російською армією українських військових об’єктів стали одними з перших в інформаційному просторі України. І запитання: «Чи важко висвітлювати правду?» у той час він розумів, як ніхто.

«Син ніколи не скаржився на проблеми. Навіть у найскладніших ситуаціях говорив, що все гаразд», – згадує батько Дмитра Віталій Володимирович. – «Він був патріотом та оптимістом».

Події розвивалися швидко. У травні військовий журналіст Дмитро Лабуткін опиняється серед тих офіцерів, котрі наперекір зрадливому керівництву відмовляються присягати країні-агресору. «Маю честь!» – міг сказати кожен з них, залишаючись вірним клятві служити українському народові.

«Ми виїжджали з Криму майже останніми», -ділиться спогадами дружина Дмитра Олександра. – «До кінця сподівалися, що той жах мине. Дорогою до Одеси Діма продовжував знімати».

У невеличкій кімнаті санаторію, де розмістилася молода сім’я, доводилось жити й водночас працювати. Дмитро монтував матеріали практично «на пальцях». Навіть чотирирічна донечка Кіра знала, що, коли татко працює, треба сидіти тихенько.

Ті важкі події неабияк загартували чоловіка. Добрий, чуйний, сміливий, він завжди був готовий прийти на допомогу. «Справжній хлопець з Кременця!» – називали його колеги по роботі, маючи на увазі його твердий характер.

На початку 2015 року капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін прибуває в сектор «С» зони антитерористичної операції. У той час на цьому напрямку знаходиться найгарячіша точка АТО – місто Дебальцеве. Практично з першого дня після підписання 12 лютого Мінських угод про перемир’я російські терористи та найманці грубо порушують цей меморандум. Обстріли та підступні атаки ворога на українські позиції посилюються. Украй необхідними стають докази злочинів російських окупантів на українській землі. Дмитро це добре розуміє, тому регулярно та оперативно передає з Дебальцевого вагомі докази присутності там регулярних російських військ. Військовий журналіст фактами спростовує кремлівську брехню, демонструючи світові правду.

У напрямку Дебальцевого сунуть численні диверсійні групи, посилюються обстріли, активізують роботу ворожі снайпери. Зимове повітря наповнюється смертоносною небезпекою…

Згодом українські військові отримують наказ: вийти з Дебаль­цевого. Разом з розвідниками Дмитро 16 лютого вирушає на чергове завдання. Він збирається написати черговий репортаж. Проте, той виявиться для нього останнім…

Це сталося близько 9-ї ранку. Українська група потрапляє в засідку. Залізничні колії не дозволяють бойовій машині просунутись уперед. Кулеметні черги ворога сиплються, немов дощ. Наші бійці мужньо протистоять терористам. Вони відстрілюються до останнього набою. Та сили були нерівні…

Згодом окупанти з притаманною їм жорстокістю та цинізмом оприлюднять жахливі кадри про розстріляний український бронетранспортер.

«Ми бачили сюжет про цей випадок у новинах, але тоді й гадки не мали, що це машина, в якій знаходився мій чоловік», – із сумом зітхає Олександра. – «Десь у душі сподівалася, що з Дмитром усе гаразд, але серце чомусь стискалося від невимовного болю і страшного передчуття. Коли ж сіли обідати, слова донечки мене шокували. Кіра промовила: «Мамо, а татко теж тут! Налий і йому борщику. Він каже, що дуже любить нас…»

Незабаром, 20 березня, у морзі Дніпропетровська з’ясують: одне з тіл загиблих належить Дмитру Лабуткіну.

В останню путь заступника редактора телерадіокомпанії Мі­ні­стерства оборони України «Бриз» капітана 3 рангу Дмитра Лабуткіна мешканці Білокриниці, що на Тернопільщині, проводжали 25 березня, всім селом стоячи на колінах. Крізь прозоре весняне повітря лунала пісня «Пливе кача по Тисині», як концентрація неймовірної туги за 28-річним загиблим воїном. Уся Україна оплакувала одного з найкращих своїх синів, свого героя, свого Дмитра.

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі указом Президента України капітна 3 рангу Дмитро Лабуткін нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), наказом Міністра оборони України – відзнакою «За військову доблесть» (посмертно). У липні 2016 року військовому журналісту присвоєно почесне звання «Народний Герой України».

Нагороди за Дмитра отримала його донечка Кіра з татковими очима та такою ж, як у нього, щирою усмішкою.

«Мій татусь – захисник і герой, а зараз – ангел», – лагідно говорить дівча, заглядаючи раз по раз в оксамитову коробочку, в якій лежить відзнака її батька.

У Книзі пам’яті Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, головний редактор телерадіокомпанії Міністерства оборони України «Бриз» капітан 1 рангу Іван Чміль написав: «У той останній для нього день, коли виходив на бронетранспортері із Дебальцевого, Дмитро міг відмовитися від зйомок і залишитися всередині бронемашини, не ризикувати своїм життям. Але потрібно було знати Дмитра!.. Він, як завжди, робив свою справу…

Не хочеться казати про нього в минулому часі, бо для нашого колективу він завжди був взірцем відданості, взірцем того, як потрібно ставитися до життя, людей, родини, дружини та дітей, яких дуже сильно любив.

Поки такі люди, як Дмитро, є, доти наш народ непереможний!»

Валерія КРОТЧЕНКО, Військо України