Мирослав Симчич: «З вірою і надією в серці боротися легше»

03:16 12 Серпня 2016

Мирослав Симчич: «З вірою і надією в серці боротися легше»

Коли сучасних українців, навіть львів’ян, запитати, чи знають вони, хто такий Симчич-Кривоніс, то є два варіанти реакції. Перший: «Ти що, маєш мене за невігласа чи москаля?! Звичайно знаю!» Другий: «А хто це?» Вірогідність обох реакцій приблизно однакова.

Американці досі викладають у військових академіях бій взводу десантників у Нормандії, коли ті вивели з ладу німецьку батарею і вбили кілька десятків фашистів. В бою під Космачем взимку 44-го сотня повстанців УПА під орудою двадцятидволітнього Симчича-Кривоноса знищила в одному бою близько 500 (!) енкаведистів разом з їхнім лихої слави генералом Дергачовим. Тим самим, котрий вислужився депортацією кримських татарів. Українські партизани у тому бою втратили одного кулеметника і сам Симчич був поранений, але до кінця бою приховував це від друзів.1

До 1948-го року сотенний УПА Кривоніс продовжував збройну боротьбу з більшовицьким режимом. Напівпритомний, після тривалого бою у палаючій хаті, був захоплений енкаведистами. Під тортурами не виказав нікого. Загалом відбув у радянських таборах суворого режиму 33 роки і жодного разу не відступився від української Ідеї.

Навіть зараз, у 93 роки, Мирослав Симчич може твердо тримати в руках зброю, ненавидить і зневажає ворогів України та готовий прислужитися своєму народові. Хоча б словом і прикладом власного життя.2

Від формальної української влади легендарний сотенний Симчич-Кривоніс має:

  • медаль «За мужність» (2008);
  • орден «Слави» (2015) – другий за статусом після «Героя», але не передбачає ніяких пільг, крім копійчаного додатку до пенсії;
  • соціальну пенсію в 1300 гривень.3

    Не питаючи ні сприяння, ні дозволу у Києві.

  • львівські райці присвоїли Симчичеві звання почесного львів’янина;
  • коломийська громада поставила у центрі містечка прижиттєвий пам’ятник героєві-земляку і надала маленьку однокімнатну квартирку.
  • В рідному селі Симчича Вижний Березів, на його родинному подвір’ї вдячні односельчани самі поставили новий невеличкий будинок з усіма вигодами, а вулицю назвали його бойовим псевдо – вулиця Кривоноса. Над будинком Симчича завжди майорять два прапори. Синьо-жовтий і червоно-чорний. Дім на горбку, тому прапори видно здалеку і завжди.

На запит на той час народного депутата Василя Пазиняка в МВС України 2014 року відповіли, що в архівах з імені Мирослава Симчича досі не знято грифу: «Особливо небезпечний злочинець… Чинив збройний опір при затриманні…»

На ім’я Президента України Петра Порошенка вже надійшло кілька офіційних подань з проханням присвоїти Мирославові Симчичу звання Героя України. Вже більше двох років ці подання в Адміністрації Президента «перебувають на розгляді».4

Сказано: «Судіть їх за ділами їхніми…»

Наш спеціальний кореспондент Святослав Яворівський провідав легендарного сотенного в його родинному домі, в гірському селі Вижний Березів біля Коломиї.

Святослав Яворівський: Сімдесят років тому українці вели непримиренну збройну боротьбу з імперською окупацією. Жертви, репресії, втрати, страждання були важкі. Тепер молоді патріоти знову мають в руках зброю, знову втрати, страждання, кров. І ворог практично той самий. Коли було важче, тоді чи зараз?5

Мирослав Симчич: Думаю, зараз нам багато в чому важче. Коли ми боролися за Українську Державу сімдесят років тому, то вся Європа та й увесь світ разом з Америкою були в стані великої війни. Здавалося, тоді всі розуміли, що сталінська репресивна імперія-орда не зупиниться на розгромі німців, а лише почне набирати обертів. Щодня ми жили надією, що найближчим часом сталінізм і  демократія увійдуть в конфлікт, бо вони несумісні і непримиренні за своєю природою. Якщо не прямого збройного зіткнення між цими системами, то хоча б допомоги від цивілізованого світу ми постійно чекали. Це велике сподівання додавало сил навіть коли їх уже не залишалося. Навіть на Колимі, у таборах, ми ще довго чекали, що більшовизм і цивілізація не зможуть співіснувати та були готові за першим сигналом порвати колючий дріт і знову братися за зброю. Не лише українці, а й прибалти, кримські татари, чеченці, інгуші… Європа з Америкою тоді злякалися, доторгувалися до того, що фактично віддали Сталінові не лише Україну, а й Східну Європу. Всі знають, що з того вийшло. Але тоді ми цього не знали і вірили у краще. З вірою і надією в серці боротися легше.

Що є зараз?  Ворог цивілізованого людства той самий, загроза та сама. А Європа з Америкою ніби не хочуть розуміти, про що насправді йдеться. Вигадали якісь мінські змови під диктовку Путіна, про щось там шепочуть тайкома Кучма, Медведчук, ті сепаратисти-бандюки… Санкції це добре, але Росія завжди була голодною, п’яною, заздрісною. Їх злиднями на розум не навернеш. Голодні вони ще небезпечніші для всього світу.

Тим часом я знаю, як важко морально нашим хлопцям на Сході. Замало сучасної зброї та амуніції. Велика стурбованість нормального світу сама по собі московських терористів не зупинить, не знищить їхні танки чи гармати. Але ми маємо головну зброю на війні – почуття нашої правди і моральної переваги над ворогом. Ми все одно переможемо цього разу, але коли і якою ціною? Ця ціна буде на совісті теперішньої нашої влади, кабінетних генералів а також на совісті ситих Європи та Америки, що сподіваються зупинити Путіна лише українською кров’ю і крамарськими торгами.6

Мені дуже болить, коли байдужий полковник з папірця майже щодня читає, що загинув один наш вояк, два, три чи більше… Цифри. Я і вся Україна хочемо чути їхні імена, звідки вони, скільки дітей лишилося сиротами… Це ж люди, воїни, герої, а не цифри з папірця.

Якщо ми ще не готові дати по зубах москалям і найманим ними бандюкам, то давайте готуватися до цього вдень і вночі. Саме заради цього українці ще згодні терпіти злидні, бездіяльність та бездарну злодійкуватість чергових реформаторів, повсюдні корупцію і несправедливість  Тільки заради цього…

Святослав Яворівський: Про ніби українську владу, ніби генералів, ніби парламент та інші «ніби»… За щоденним базіканням досі ніхто (!) не відповів за Ілловайськ, Дебальцеве. За Небесну сотню. Далі судять неправедні судді, виявляються «діамантові» прокурори. Депутатки зубожілого народу ходять з сумочками за 5000 доларів просто на сесію… Хлопці-добровольці в шанцях і бліндажах під Станицею Луганською, Донецьком, Маріуполем про все це чують і знають. Щодня вони гинуть під бандитськими обстрілами, не мають права відповідати, і переконують себе, що так треба для України, а не за сумочку тієї депутатки, лімузини нових-старих казнокрадів, сите базікання політиканів. Як і всі ми, вони втомилися чекати реальних змін, чітких зрозумілих наказів від Головнокомандувача і його генералів. А в тилу розпалюється пропагандистська істерика проти добровольців. Міліційний міністр, виглядає, оголосив особисте полювання за всіма без винятку діяльними патріотами. Якісь дуже підозрілі і варті сумнівів «теракти», нашвидкуруч зліплені судові справи. Суспільство взагалі сколихнула і стривожила спроба влади за будь-яку ціну, навіть у спілці з колишніми регіоналами, протягнути через парламент зміни до Конституції з «особливим порядком самоврядування» для Лугандону ніби на замовлення Путіна… Тривожно від цього всього нам тут. Уявіть, як непевно та неспокійно хлопцям там, у шанцях?

Мирослав Симчич: Про відповідальність. В УПА кожний старшина, кожний командир навіть найменшої групи особисто відповідав не тільки за успішне проведення операції чи акції, але й за кожну невиправдану помилку чи втрату. Ми мали дуже сильні службу безпеки, розвідку і контррозвідку. За найменше злодійство чи дрібне зловживання суворо карали навіть перевірених бійців. Було тверде правило: хто вкраде чи схибить у малому, той вкраде і зрадить у великому. Тому кожний партизан або підпільник твердо вірив своєму провідникові, а командири вірили бійцям. Без цієї довіри і високої української ідеї чи протрималися б ми так довго?  Я знаю, що теперішні українські солдати вірять своїм командирам там, на фронті. Я не знаю, чи вірять вони твердо своєму Президентові, його генералам з міністрами. Без цієї довіри не буде перемоги. Цю довіру не лише війська, а й цілого народу, можна виграти чи видурити на виборах, але неможливо втримати без рішучих справжніх щоденних дій. Бо все інше – від лукавого.

Святослав Яворівський: Схоже, що влада, навіть після крові Майдану, навіть після подвигу кількох тисяч добровольців, котрі зупинили розповзання сепаратизму навесні минулого року без будь-якої допомоги цієї, тоді наляканої і розгубленої, влади… Після всенародного здвигу волонтерів… Схоже, що ця влада, котра отримала посади завдяки Майданові, має багато таємниць від власного народу, не вірить йому, може навіть боїться його. Але закликає нас всіх до єдності. Чи можна об’єднатися з тим, хто від тебе приховує правду, щось таємно комбінує, вступає в змови з очевидними ворогами ( купівля «тушок» у парламенті для протискання рішень) і догоджає кому завгодно, але не своєму народові?

Свого часу докомбінувався Ющенко. До угод з «регіонами», до ордена Ківалову, до «любих друзів»… Його лукава ідея «противсіхства» фактично привела до президентського крісла урку-хама і відкинула Україну в морок злодійської диктатури.

Мирослав Симчич: Коли на виборах переміг Петро Порошенко, я мав надію, що один з олігархів в час, коли українську землю топче брудний черевик москаля, знайде в собі силу повністю відкинути власні грошові та інші приватні інтереси, зречеться всього особистого заради України. Я хотів вірити, що заради нашого визволення назавжди від московського ярма, він зможе стати народним лідером, вартим довіри народним командувачем, збере навколо себе справжніх чесних українських патріотів… Я й досі хочу в це вірити, але чимдалі важче.

Це остаточна війна за справжню незалежність України від Москви, за історичний вибір українців. Але чому насправді вона ведеться силами і за гроші простих громадян, волонтерів, за кров чесних вояків-патріотів? Чому далі дуріють від неміряних крадених грошей хабарники, олігархи, казнокради, ніби для них ніякої війни нема? Чому Президент країни, що воює, так і не відмовився від своїх величезних грошей і далі багатіє? Я ніде не чув, щоб Петро Порошенко, один з найбагатших людей України, за власні гроші купив нового панцерника, ліки для поранених, одяг для вояків… Тому думаю, що зараз українським патріотам морально важче, бо бачать і знають все це. Але вони мусять знати, що за якийсь час імен цих керівників-багатіїв ніхто добрим словом не згадає, а їхня віра, мужність і перемога залишаться назавжди.

Найбільше нашу силу і єдність перед лицем ворога підривають недовіра між народом і владою, несправедливість, брехня, бідність чесних людей і багатство злодіїв. Великим злом бачу тих олігархів, котрі розікрали всю державну велику промисловість і хочуть далі пити кров з цілої країни. Думаю, якби не вони, не було б ні війни на Сході, ні ганьби в Криму.

Святослав Яворівський:  Жодні вибори, навіть після Майдану, так і не дають нам депутатів радикально іншого типу. Далі «рішалово», далі кулуарні змови і брехня… Як нам розірвати це зачароване коло простодушних надій і гірких розчарувань? Зрозуміло, що Львів, шляхетні львів’яни ніколи не принизяться до черг за дармовою гречкою, не будуть торгувати своєю гідністю. Але крім цього ще будуть гучні гасла,  звабливі обіцянки негайного раю на окремо взятій вулиці. Під час кожної виборчої кампанії на словах буде знищена корупція, вигнані дурні чиновники, повернуті крадені гроші і все на світі. Чесну людину-кандидата, котра не опуститься до нахабної брехні, в оточенні улесливих блазнів виборці просто не помітять…

Мирослав Симчич: Якщо патріот готовий заради української ідеї, заради служби людям на час цієї служби відкинути особисті інтереси… Якщо він має мужність бути чесним з людьми і з собою, не обіцяти те, чого не зможе і не казати того, в чому не переконаний… Якщо його чесне ім’я важить йому більше, ніж якісь зиски і він завжди готовий дивитися людям, котрі йому повірили, в очі… Якщо він твердо знає, як і що треба робити завтра і через рік, а не колись, аби ліпше і достойніше було життя у його місті чи країні всім…

Українські люди мудрі, розумну правду вони почують, навіть якщо вона сказана тихо.  Я знаю, що ми переможемо і будемо жити гарно. Зробіть це швидше, аби я ще потішився разом з вами.

Війна за Незалежність України буде довга, але вона буде обов’язково переможна для нас. Перемога настане швидше, якщо ми зможемо позбутися брехунів і злодіїв біля влади, а поставити туди чесних,  працьовитих та відповідальних патріотів. Таких насправді є багато, але вони скромні і мають совість, тому не хочуть себе вихваляти перед виборцями. Але саме їм треба йти у  владу, щоб починати очищати країну «знизу». З села, району, міста, області. Тільки так ми зможемо почати жити справедливо, чесно і гарно.

З Богом. Слава Україні!

Розмовляв Святослав ЯВОРІВСЬКИЙ, Leopolis.news