Львівський десантник про Луганський аеропорт: Мені дуже хотілося би повернутися туди…

17:39 22 Квітня 2017

Львівський десантник про Луганський аеропорт: Мені дуже хотілося би повернутися туди…

Волонтерська хвиля розпочинає друк серії публікацій – спогадів учасників бойових дій, які захищали Луганський аеропорт. Невдовзі усі ці розповіді увійдуть в історичну книгу про оборонців летовища.

«Було б дуже цікаво ту всю історію звести до купи. Я й раніше думав, може, колись хтось напише книжку, зніме фільм. Бо тим людям, які пройшли Луганський аеропорт, їм трохи прикро, бо Донецький більш «розпіарений», кіборги – журналісти до них приїжджали. До нас журналісти не могли приїхати – ми ж були майже в повному оточенні…»

#AirportLuhansk

До війни Євген Балан навчався в медичному коледжі, після закінчення пішов на строкову службу, підписав контракт за місяць до початку кримських подій.

«Ми поїздили майже по всій Україні, спочатку все ж планувалося як навчання. Ми виїхали на один полігон під Київ, на інший, були в Сумах, Полтаві. На початку квітня заїхали в Луганську область, стояли в якихось старих ангарах під самим Луганськом.

Не знаю навіть точно, в якому саме районі ми перебували – нам як простим солдатам не дуже доповідали. До нас місцеві приїжджали всякі, сепаратисти, грозилися нас спалити: «Чому ви сюди приїхали?»

Перші наші підрозділи висунулись туди на пару днів раніше. А я як медик залишився. А потім мені надійшло розпорядження, що потрібен медик в аеропорт – і я поїхав. Окремо від підрозділів. Тобто в аеропорті самого початку – як наші заходили – я не бачив, бо приїхав туди трохи пізніше.

Зможете описати один день вашого перебування в аеропорті? З чого день починався, як усе відбувалося?

Так, я можу різні дні згадати. Пам’ятаю ще «мирні» дні, коли ми ночували в терміналі і нам не дозволяли на ліжках спати. Ми їх принесли, вони були, звичайні залізні ліжка, але нам не дозволяли на них спати, бо казали, що ми подряпаємо плитку, і аеропорт нам виставить рахунок. І ми спали на підлозі, на карематах спочатку.

На початках все було досить комфортно і цивільно, був банкомат, магазин працював в аеропорту, могли випити кави, з’їсти чогось солодкого, не було проблем з продуктами. Готували собі їсти, їздили за хлібом. Навіть возили нам їжу спочатку з якоїсь частини з Луганська. Отак і день проходив. Чергували на даху терміналу, були відповідні пости, туди виїжджали і подобово чергували.

А коли ми переїхали в бункер, там було досить сиро. Але ми його обжили, заселилися, все було нормально.

А коли були обстріли… Зранку вставав – і ходив розігрівати сухпай. Але це мене дуже злило, бо я не міг його години дві поїсти. Бо наш сухпай – це треба розвести такий маленький вогонь, щоб можна було поставити консервну банку. І коли ти тільки розклав, тільки поставив гріти – чуєш виходи «Градів». Біжиш знову у бункер. Поки всьо відстріляло – консерва захолола. Ідеш знову то всьо розпалювати, знов чуєш виходи, знову біжиш… І так по дві години не міг поснідати. Отак і проходили дні.

Там, де зараз я знаходжуся, вдень тихо, а вночі самий пік. А тоді було однаково – що вдень, що вночі. Обстріли були постійні. Кожен день був у принципі однаковий. Устаєш, пробуєш щось поїсти, обстріли – ховаєшся в бункері, лежиш, відпочиваєш, ідеш в наряд на спостереження або ще кудись.

Що вам доводилося робити як медику?

– Доводилось перев’язувати поранених, бо були поранені. У мене не було стільки сили і засобів, бо був я укопмлектований дуже «по-бідному», але що могли – те робили. На руках ніхто не вмер. Але то декілька разів було такого, що я був потрібен. Спочатку я був один медик там. А потім нам прийшло підкріплення з 25-ї бригади, там були свої медики і трошки свого привезли. Навіть якщо бували поранені, то вони не залишалися одні. Аеропорт великий. І не будеш бігти за кілометр, якщо там є хтось ближче.

 Розкажіть, будь ласка, про найзапекліші бої.

– Дуже пам’яталися бої за Хрящувате. І коли ми відходили з аеропорту. Це було саме страшне і саме жорстке.

За Хрящувате ми мали бій з російською піхотою, саме з кадровими військовими російськими, вони виходили до нас в радіостанцію, казали, що працює російська армія: «Подумайте о ваших женах, детях, здавайтесь».

Постійні обстріли артилерією – то я не рахую. Вони були скрізь, і в Хрящуватому були до останнього дня. Але ми завжди ховалися у бункері.

 

– Як виходили з аеропорту?

Мій відхід з аеропорту я запам’ятав на все життя. 31 серпня почалась артпідготовка десь з четвертій ранку. А наш вихід був… я навіть не пам’ятаю, яка це була година. Може, восьма-дев’ята. До дванадцятої.

Я був в роті, командир нас зібрав і поділив на групи по 5 чоловік, і ми цими групами мали відходити. Коли ми почали виходити з бункера, багато людей скупчилося на виході з бункера на самих сходах. Людей узяв такий ступор: «я не піду, бо там просто жопа»… Людей узяв страх. Але треба було виходити, бо могли нас усіх просто взяти в полон, стукали б по касках і казали б: «Ви в плєну, таваріщі».

Нас поділили, наче нас мало бути п’ятеро, я відходив ще з одним другом своїм. Нас було п’ятеро, але потім залишилося двоє. Тобто люди трохи розсіялись.

Ми тільки вибігли на вулицю – свистіли кулі, свистіла артилерія… Ми почали бігти, навіть не обертаючись. Забігли за пожарку аеропортову, за ріг. Трохи віддихалися, там стояли БТР-и. Потім в той момент підбіг ще один, водій. А перед тим, коли ми сиділи за пожаркою, ми бачили вихід на взльотку і саму взльотку. І почала крити артилерія, і були три снаряди, перед якими я вже попрощався з життям. Впав один снаряд, і знаєте, от як я сиджу – бачу: падає один снаряд, другий ще ближче, третій ще ближче… Я вже собі розрахував, що четвертий прилетить прямо в мене. Я впав на коліна, в думках попрощався з усіма, але четвертого снаряду не було. Я відкрив очі, зрозумів, що я ще живий.

Водій почав пробувати заводити БТР-и. Перший БТР не завівся, другий завівся. Ми завели БТР, сіли на нього і почали рух на ньому по аеропорту в сторону виїзду. Ми почали їхати – то було як в найкрутіших блокбастерах. Все навкруги стріляє,снаряди розриваються. Ми їдемо, а люди біжать збоку по дорозі, або вибігають на дорогу. Хтось біжить, падає. Ми кожен раз під’їжджали, зупинялися, підбирали більше людей – більше, ніж могли – щоб люди сідали на броню. Ми всіх затягували.. Потім під’їхали до виїзду, там був наш крайній блокпост на території аеропорту, здається, восьмий. Ми під’їхали, там ще позбирали людей і почали висуватися в сторону Георгіївки по соняшниках.

Виїхали в Георгіївку, наших там ми не бачили. Взагалі нікого не бачили – ні місцевих, ні противника. І ми думали їхати в Лутугине, бо там наче як наші були. Але ми почали спорити, бо більшість, як я, думали, що Лутугине вже не наше. І нема чого туди їхати, бо ми потрапимо в полон, якщо туди заїдемо. І ми розвернулися. Нам з самого початку сказали, якщо щось – точка зустрічі на Побєді (це село таке – там табір був). І ми почали висуватися туди. Спочатку доїхали до Щастя, на блокпост, там стояли ще наші (не пам’ятаю, який підрозділ). Нам там дали помитися, щось перекусити. А перед тим ми в Георгіївці на висотку заїхали до нашої артилерії. Там наші гаубиці стояли, трошки дали вогонь по росіянам. Потім сіли на якийсь «Урал» і доїхали до Побєди. І потім потихеньку наші люди почали групками туди сходитися, бо всі знали, що то була крайня точка збору. Туди ж приїхав наш другий батальйон, який нас там мав міняти, вони там базувались. Ми всі вийшли. І звідти ми вже поїхали на Чугуїв (Харківщина) і поїхали додому 3-го вересня.

Вихід з аеропорту був моїм другим днем народження. Дуже було страшно померти…

В який момент ви зрозуміли, що воюєте не з «ополченцями», а з російськими кадровими військовими?

Я старався слідкувати за новинами, перед тим був Іловайськ, ми чули, що вже там кадрові росіяни воювали проти нас. І потім в Георгіївці не ми особисто, але наші розбили колону 7-ї Псковської дивізії ВДВ. Знайшли в їхній техніці книги вечірньої перевірки, усю документацію. У нас же все дуже подібне, мало чим відрізняється. Знайшли ще документацію, військові квитки військовослужбовців російської армії. Плюс ще ми знали, що в Хрящуватому проти нас воюють російські десантники. І в аеропорту на нас наступали кадрові російські бригади, десантні бригади, мотопіхотні. В Хрящуватому до нас виходили на радіостанцію, казали, що проти нас воює російська армія. І мій друг, якого взяли в полон (його взяли, але відпустили майже за два тижні). Я потім з ним бачився, він казав, що брали його в полон саме росіяни.

Саме в Хрящуватому в серпні ми  зрозуміли, що проти нас воює російська армія.

Вам доводилося спілкуватися з місцевим населенням, коли в аеропорту були?

Так, в аеропорту нам багато людей допомагало. І от до нас в гості приїжджали люди з Георгіївки, які нам допомагали, привозили їжу, давали деякі розвідувальні дані, коригували артилерію нашу. Допомагали, як могли.

За вашу всю службу це були найгарячіші події?

Так, звичайно, ніщо не зрівняється з аеропортом. Я не знаю навіть, де би могло бути гірше. Звісно, люди були на різних ділянках фронту, я не берусь стверджувати, що там було легше, порівнювати ту ж Промку, бо впевнений, що там було дуже-дуже гаряче. Але за мою службу аеропорт – то було пекло.

Але якщо брати з філософської точки зору, є певна гордість, що там був і, дякувати Богу, вижив, і можу тепер комусь передати, що там було.
Колись ішов в армію і ніби хотілось попасти на війну, коли був менший. Було таке, що я вагався – то я хочу в армію, то не хочу. І не міг я ніяк визначитися. Але попав – і мені це подобається. Не просто ходити з 8-ї до 5-ї на службу і додому. А хотілося виконувати реальні бойові задачі, бути корисним для Батьківщини. Тому я не жалкую.

Коли виходили останні хлопці, вони навіть написали на стіні: «Ми сюди повернемося»…

Так, ви знаєте як наводити на думку. Дуже мені хотілось би повернутися туди. Коли ми візьмемо, надіюся, то все назад, коли вже мирні часи настануть, я б дуже хотів, можливо, навіть з сім’єю. Я б хотів їх привезти і погуляти по аеропорту, позгадувати, що я отут робив, що я отут робив. В Хрящувате хотів би повернутися, побути біля будинку, де ми тримали оборону. Є якась трохи ностальгія за тими часами. Це був досить складний етап життя.

Ще я хочу сказати, що в багатьох дуже різні історії. Бо це була велика територія, хтось там стояв, хтось там, по-різному відходили. Я коли дізнаюсь якісь історії, мені самому цікаво. Було б дуже цікаво то всьо звести до купи. Я й раніше думав, може, колись хтось напише книжку, зніме фільм. Бо тим людям, які пройшли Луганський аеропорт, їм трохи прикро, бо Донецький більш «розпіарений», кіборги – журналісти до них приїжджали. До нас журналісти не могли приїхати – ми ж були майже в повному оточенні…

Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ».

«ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» – проект БФ «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книги та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні-серпні 2014 року.

=============================

Збір коштів на видання книги:

Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).

Для реалізації проекту необхідна допомога редакторів та дизайнерів!

=============================

Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»

Код ЄДРПОУ 40084044

р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321

Email: nafront@i.ua

=============================

Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183

Facebook:

https://www.facebook.com/VoinamATO

https://www.facebook.com/ArmyForKids

Анастасія ГОРОВА, Ірина СОКОЛОВА, спеціально для Волонтерська хвиля