Католицький пастир з Донецька

07:37 28 Вересня 2016

Католицький пастир з Донецька

«Я вирішив допомагати біженцям, аби віддячити Богу за те, що зберіг мені життя!» – вважає отець Тихон Сергій Кульбака

Історія життя цієї непересічної людини не вразить лише байдужого. Греко-католицький священик Тихон Сергій Кульбака народився та виріс у Донецьку. До Христової віри прийшов, уважно вивчаючи довідник атеїста. А коли греко-католицькі священики почали створювати свої парафії на Донеччині, він разом із своєю паствою увійшов у до УГКЦ. Бог дав отцю Тихону важкий хрест. Адже влітку 2014 року йому довелося побувати у полоні так званої Російської православної армії. Виживши після викрадення сепаратистами, він переїхав до Львова, де створивши громадську організацію «Спільнота біженців з Донецька та сходу України», допомагає переселенцям з Донбасу.

Отче Тихоне, як на Донеччині сприйняли події, що відбувалися на київському Євромайдані?

Ми були активними учасниками цих подій у Донецьку. Ми проводили у центрі міста невеличкі майдани, в яких спершу брало участь кілька десятків, а згодом – сотні людей. А коли розпочалися події в Криму, ми разом із представниками інших церков ініціювали молитовний майдан. Кожного вечора ми виходили у центр міста з українськими прапорами та молилися за мир та єдність в Україні. Після появи у місті сепаратистів молитовний майдан став дратівником для ворогів України. Вони приходили до нас та знищували українські прапори та намети, залякували людей. Згодом сепаратисти розмалювали моє авто червоною фарбою й нанесли на ньому свастику. А коли бойовики взяли мене в полон, люди зрозуміли, що ці люди несуть дуже велику загрозу.

А як і коли це сталося?

Четвертого липня я їхав на власному автомобілі до себе в парафію. Зупинившись біля супермаркету, аби придбати щось до чаю, я помітив, що поруч припарковується інший легковик. За якусь мить з авто вийшли люди у формі та балаклавах, які попрямували у мій бік. Уже тоді я здогадався, що ці люди прийшли за мною. Вони примусили мене сісти до свого автомобіля і вивезли мене у невідомому напрямку.

Що відбувалося з Вами під час перебування в полоні?

Головною умовою, яку сепаратисти поставили переді мною, було  спілкування зі зав’язаними очима. Якщо я на це не згоджуся, вони обіцяли позбавити мене життя. З одного боку я відчував страх, а з іншого – в мене була надія на те, що мене ще можуть звільнити. Найбільш проблемною для мене була третя доба перебування в полоні. Коли мене почали розшукувати, у засобах масової інформації з’явилося чимало інформації про мою особу. Мої викрадачі дізналися з Інтернету, що я лікуюся від цукрового діабету. Вони прийшли до мене і поцікавилися, що зі мною станеться, якщо я не прийматиму ці ліки. Коли я відповів, що через це можу померти, викрадачі забрали у мене медикаменти. Опісля вони почали давати мені лише хліб та воду. А хліб для діабетика, це майже, як отрута. З кожним днем мені було щоразу гірше. Потім мене вивели на імітацію розстрілу. Мене ставили до стінки, а відтак стріляли у мій бік. Досі мені ніколи не довелося чути, як працює справжній автомат. У мене складалося враження, що я відчував потік гарячого повітря від куль, які свистіли над головою. Від цього я несподівано втратив свідомість. У такий спосіб сепаратисти намагалися завдавати болю людині. А з іншого боку, реакція жертви була для них розвагою.

13738314_10209017834499629_1830100080147084040_o

Як довго Ви пробули в полоні сепаратистів?

Я перебував у полоні упродовж дванадцяти діб. За цей час мої викрадачі тричі вдавалися до імітації розстрілу. На третю добу вони повели мене на розмову із шефом. Цю людину я не бачив, оскільки в мене були зав’язані очі. Під час розмови з ним я чув виразний московський акцент. Людина, яка зі мною спілкувалася, була обізнана абсолютно у всіх церковних подіях, які відбуваються в Росії та Україні. На мою думку, це був «ефесбешник» або працівник іншої спецслужби. Під час нашої розмови, він постійно мені повторював, що греко-католицькі священики є ворогами святого православ’я. Пізніше мені стало відомо, що я перебував у полоні так званої Російської православної армії. На цей момент на цих окупованих територіях діяли декілька банд, які не залежали одна від одної. Одна з них – вищезгадана армія – складалася з наших донеччан.  На мою думку, це угруповання  має підтримку із Москви. Вони  тримали мене в полоні, доки не приїхав цей емісар із Москви, який мав передати мені основний месидж: «На територии Новоросии нет места униатам, раскольникам и сектантам».

До вас застосовували якісь тортури?

Мене не били. Проте тортурами для мене, було позбавлення ліків. Після мого звільнення мене перевезли до Києва у стані діабетичної коми. Згодом я прийшов до тями. У мене почався стан внутрішнього полону. Я відчував жахливі емоції страху. Кілька днів не міг їсти та спати.

А як ви опинилися у Львові? Чому ви вирішили оселитися саме тут?

Уперше до Львова я приїхав у 1996 році. Тоді в мене був комплекс східняка. Адже деякі політичні сили дуже активно працювали, щоб розділити наш народ. Проте, приїхавши сюди, я впевнився, що мені абсолютно нічого не загрожує. Я закохався у це місто. По-друге, у львівському монастирі святого Альфонса у мене були друзі. Я розумів, що можу знайти у них прихисток. Нині я мешкаю серед своїх братів, які опікуються мною.

Після переїзду до Львова мені було потрібно прийти до тями та усвідомити свій новий стан. Треба було зрозуміти, що я знаходжуся в нових умовах, що я є вигнанцем. Зараз ми спілкуємося з психологами. Вони кажуть, що стан втрати власного будинку, який відбувається під тиском, дорівнює втрати близької людини. Частина моєї парафії залишилася на окупованій території. Решта людей роз’їхалося по всій Україні. Зараз вони мешкають у Маріуполі, Запоріжжі, Черкасах, Києві, Луцьку та Львові.

Відомо, що приїхавши сюди, Ви почали підтримувати переселенців зі сходу України. Як усе почалося?

Якийсь час я розмірковував та молився. А згодом вирішив допомагати біженцям, аби віддячити Господу за те, що він зберіг мені життя. Я звернувся до Львівського митрополита УГКЦ Ігоря Возняка з благословенням на цю діяльність. Владика дуже гарно сприйняв мою ідею. Ігумен нашого монастиря розпорядився, щоб нам надали приміщення у церкві блаженного Миколая Чарнецького. Відтак я кинув заклик у соціальній мережі «Фейсбук», запропонувавши моїм землякам зібратися. На першу зустріч прийшло лише п’ятеро. В останніх зібраннях брало участь так багато людей, що нам не вистачало стільців. Уже створено громадську організацію «Спільнота біженців з Донецька та сходу України», головою якої обрано мене. До цієї організації вже входить понад дві сотні громадян. Ми намагаємося психологічно підтримати один одного, бо розуміємо, що ніхто нас так не зрозуміє, як той, хто сам отримав цей гіркий життєвий досвід. А ще ми об’єднуємося для того, щоб захистити свої права, оскільки, на жаль, держава нічого не робить для того, щоб нам допомогти.

14141514_1110688189017737_7404469434069370895_n

Як Ви намагаєтеся допомогти цим людям?

Ми створили інформаційну базу. Коли люди приїжджають сюди, вони не знають про звичайні елементарні речі. Адже треба зареєструватися на новому місці. Зараз ці завдання покладені державою на відділи соціального захисту. Усіх біженців вносять у цю базу даних, а відтак видають їм спеціальні довідки. На підставі цієї довідки людина, яка не працює, може отримати фінансову допомогу на два місяці у розмірі 884 гривні. А відтак ще 442 гривні на чотири місяці (розмір допомоги вказано станом на січень 2015 року – авт.). Якщо людина працює офіційно, вона отримує у двічі меншу суму. Цю допомогу офіційно називають компенсацією на винайм житла. Є люди, які зуміли тут започаткувати свій бізнес та знайти гарну роботу. Серед моїх земляків є невеличка спільнота. Це семеро незнайомих між собою людей, які спільними зусиллями винаймають кімнатку розміром три на п’ять метрів. Є тут сім’ї з діточками-інвалідами. Головна проблема для цих людей – це робота. Адже, у Львові дуже не простою залишається ситуація з працевлаштуванням навіть для львів’ян. Більшість людей знаходиться буквально в жахливих умовах. Із всіх членів організації кожна людина – це особлива історія.

А чи допомагає вам церква у цій благородній справі?

Дякувати Богу, у Львові діє благодійний фонд «Карітас», який має декілька спеціальних програм для біженців. Організація започаткувала програми підтримки для багатодітних сімей, інвалідів та пенсіонерів. Вони видають цим людям продуктові набори та підтримують ліками. На жаль, в організації немає можливості вирішити проблему житла та робочих місць для людей.

Якщо ми кажемо, що йдемо в Європу, в такому разі давайте будемо дотримуватися європейських стандартів щодо виконання цих зобов’язань перед внутрішньо переміщеними громадянами. Ці люди роками сплачували податки. Тому зараз вони мають право на адекватну допомогу від власної держави. Держава зобов’язана нас захистити.

Як ставляться жителі Львівщини до переселенців зі сходу України?

Ставлення місцевих є різним. Ми маємо приклади жертовної християнської праці простих львів’ян, які абсолютно безкоштовно надали своє вільне житло нашим переселенцям. Останні сплачують лише за комунальні послуги. Трапляється, що люди хочуть за великі гроші винайняти житло. Однак їм відмовляють лише через те, що вони з Донецька.

Які наслідки мала для нас інформаційна війна з Росією?

Ми програли інформаційну війну, яку Росія вела з нами. На окупованій території зараз ретранслюють 40 російських телеканалів. Росія використовує шалені кошти, аби їхні проплачені журналісти могли доносити в Європу певну точку зору. До прикладу, монахи-редемптористи з Бельгії абсолютно не володіють ситуацією про те, що відбувається в Україні. Приїжджаючи туди, священики з монастиря святого Альфонса пояснюють їм, що у нашій державі відбувається війна. У відповідь вони жахаються, оскільки не знають, що у нас насправді відбувається.

Юрій СКОБАЛО Волонтерська хвиля, Із книги «Війна не поставила нас на коліна» Фото