Ігор Стефанюк: Волонтер, медик і великий патріот

02:13 15 Серпня 2016

Ігор Стефанюк: Волонтер, медик і великий патріот

Про лідера громадської організації «Допомога армії України», фахового лікаря Ігоря Стефанюка я вперше дізнався із соціальної мережі «Facebook»,коли він повідомляв про визволення з полону героя війни – бійця Національної гвардії України Ореста Петришина.

Невдовзі ми зустрілися з гвардійцем та записали інтерв’ю. Лише через два роки після початку війни наші стежки врешті-решт перетнулися з Ігорем Стефанюком. Волонтер охоче розповів про діяльність своєї громадської організації. Коли завирував Євромайдан, чоловік глибоко перейнявся подіями в Києві із перших днів та разом з однодумцями створив швидку медичну допомогу Майдану. Коли українців шокували події в Криму, він кинувся допомагати переселенцям. Як тільки у наш рідний край прийшла війна, Ігор разом із друзями почав їздити у зону АТО та активно підтримувати солдат на передовій.

Ігоре, як народилася «Швидка медична допомога Майдану»?

Познайомившись з медиком Юрієм Дмитришиним, я запропонував йому долучитися до подій у Києві. Ми зібрали лікарів та створили свій штаб у бібліотеці на вул. Винниченка, 13 у Львові. Тут почав діяти пункт обігріву активістів та місце збору медиків та медикаментів.

Відтак Ігор та Юрій подалися до столиці. У Києві спільно з іншими волонтерами розробили білі футболки з червоними хрестами. Ось так народилася «Швидка медична допомога Майдану».

 medyky

2 грудня 2013 року ЗМІ поширили інформацію про те, що ми з Юрієм Дмитришиним та Ігорем Стечаком формуємо бригади медиків на Майдан. Я вирішив скористатися своїми власними туристичними автобусами та почав відправляти людей на Майдан.

Відомо, що силовики блокували автобуси з активістами, які прямували до Києва…

Із відправкою людей на Майдан було трохи проблематично, оскільки працівники СБУ та міліції перегороджували автобуси. Натомість, ми правдою та неправдою знаходили можливість доправити людей до Києва. Я особисто через Міністерство внутрішніх справ України повідомляв про такі ситуації. Ми вийшли на начальника обласної міліції Львівщини й заявили, що є медиками, аполітичними до подій у Києві. Адже давали клятву Гіппократа. Аби уникнути ситуацій з блокуванням автобусів, ми зупиняли деякі автобуси з інших областей, які поверталися з Києва, на межі Львівської області. Одночасно підбирали активістів автомобілями, підвозили їх до лісу біля Милятина по київській трасі. Люди сідали в автобуси та їхали. Я навіть підвозив у каністрах паливо, аби автобус не світився на заправці.

У нас було зелене світло на всіх постах, оскільки в автобусах їхали медики у футболках із червоними хрестами. У футболки медиків ми вдягали наших активістів та вивозили до столиці. Якось на під’їзді до Києва нас наздогнали патрульні автомобілі ДАІ. За якийсь час до місця події автомобілі із спецпризначенцями без шевронів, які нас оточили. За ними під’їхав трьохдверний автобус «МАН», повністю забитий тітушками. Проте ніхто без команди не виходив. До нас підійшов їхній ватажок. Із ним довго говорили. Зрештою вони залишили нас у спокої та поїхали. Дякувати Богу, тоді ми щасливо доїхали до столиці.

Згодом львівський штаб волонтерів розмістився у Преображенській церкві. Юрій Дмитришин координував дії медиків у Києві, а Ігор Стефанюк – у Львові.

На долю медиків випало серйозне випробування коли відбувалися сутички у столиці. Розкажіть про те, чим ви допомагали пораненим «майданівцям»?

Ще напередодні зачистки наметового містечка ми з волонтером Ігорем Стечаком пішли до генерального консула Польщі у Львові. Ми розповіли, що у Києві можуть розігнати Майдан та побити людей, а відтак запитали, чи могли працівники консульства поставити пункт обігріву для потерпілих з польської сторони. А ще поцікавилися, чи могли б вони у короткий термін зробити візу для тих, чи інших людей. Консул обурився та не повірив нам. Проте його заступник взяв у нас усі дані. Зрештою консульство пішло назустріч волонтерам. У той час, як відбувся розстріл Майдану, ми перебували у Києві.

Отримавши потерпілого, ми фотографували його та надсилали знимку до Львова. Відтак у польському консульстві відкривали візу на потерпілого. Коли реанімобіль “підлітав” до Львова, ми підвозили документи й одразу транспортували людину до кордону, де вже чекав польський реанімобіль.

Коли силовики нападали на наметове містечко, ми відправили до Києва максимум автомобілів. Так, зокрема, були друзі, які мали власні реанімобілі. Ми завантажували до цих автівок по два-три активісти. Ми координували свої дії зі всіма медиками, які були в Києві. Ми знали одне: якщо ми не витягнемо активіста з лікарні, його можуть звідти забрати «есбеушники» чи «мєнти». Один з наших автобусів було переобладнано під перевезення важкопоранених. Там були хірурги та анестезіолог. Дякуючи медикам лікарні швидкої медичної допомоги у Львові та головному лікарю обласної лікарні Михайлу Гичці, тишком-нишком привозили до нашого міста активістів з Майдану. Ми вигадували якісь нісенітниці про те, що це якісь робочі, котрі впали на будові та отримали травму.

Чи допомагали активістам під час реабілітації за кордоном?

Коли закінчилася Революція гідності, багатьом людям, які виїхали за кордон на лікування, ми давали чималі суми у євро для реабілітації, заправляли реанімобілі. Вони продовжували допомагати тим «майданівцям», котрі були у Львові, інших регіонах України та за кордоном. Адже комусь треба було долікуватися, а когось перевезти. А ще відправляли активістів та їхніх діточок до оздоровчих таборів у Польщу та Угорщину.

Як тільки почалася анексія Криму, волонтери почали активно допомагати кримчанами. Тоді ми запросили тимчасово переселених осіб, почали займатися їхнім поселенням та медичним забезпеченням. Аби допомогти ортодоксальним кримсько-татарським переселенкам, ми зверталися до жінок-медиків, оскільки згідно з традиціями своєї віри ті не мають права спілкуватися в дорозі та лікарні з чужими чоловіками.

Ми діставали памперси, харчі, допомагали з проживанням. Скоординувавшись із лідерами «Кримської хвилі», привозили допомогу у «Перлину Львова» (Брюховичі) та до інших тимчасових притулків, де жили переселенці.

Як і коли ви вперше почали допомагати солдатам?

Як тільки Крим захопили зелені чоловічки, ми, не припинивши допомагати переселенцям, переключилися на фронт. Для нас було дико, коли прийшли представники військової частини з Яворова з проханням про допомогу. Перший реанімобіль вони передали у травні 2014-го року. Ми повністю укомплектували авто медикаментами, бронежилетами та касками. Згодом до зони АТО попрямувало ще декілька реанімобілів, а потім активісти почали діставати навіть безпілотники.

Як виникла громадська організації «Допомога армії України»?

Ініціюючи створення громадської організації, я залучив чимало волонтерів швидкої медичної допомоги Майдану, серед яких був і Юрій Дмитришин та інші активісти, що допомагали війську. Ми закуповували бронежилети, каски, амуніцію, форму, берці, ноші, аптечки, прилади нічного бачення. Наші координатори поставили волонтерів у супермаркетах «Епіцентр», «Метро», «Ашан» та «ВАМ», де вони збирали продукти харчування для солдат. Спершу ми активно співпрацювали з волонтерами Сергієм Глотовим, Тарасом Рудницьким, Богданом Масляком. Згодом кожен пішов своїм шляхом.

Кому саме ви допомагали?

Спочатку активісти ГО дуже багато допомагали бійцям батальйону «Львів», солдатам 80-ої окремої десантно-штурмової та 24-ої окремої залізної механізованої бригад. А коли відбувалися події під Зеленопіллям, доставили допомогу солдатам до Дніпропетровська. Ми зуміли достукатися у Міністерство оборони України. Тоді хлопцям, які потрапили в оточення, скинули продуктовий контейнер із провізією ГО «Допомога армії України». Якось згодом до волонтерів, які збирали кошти у львівському супермаркеті підійшов демобілізований солдат, котрий розповів, що коли перебував під Зеленопіллям, отримав допомогу з маркуванням нашої організації.

goarmiji

Реабілітацією учасників бойових дій теж займаєтеся?

Ми допомагаємо реабілітацією учасників бойових дій, сім’ям загиблих, зокрема, скеровуємо дітей на оздоровлення у санаторії. Так, зокрема, передавали медичне обладнання для військових госпіталів та лікарень. А ще – допомогу дітям шкіл та дитячих будинків у сірій зоні АТО. Згодом ми розпочали новий проект з головою благодійного фонду «Асоціація-Моя Родина» Наталею Ярош, який передбачає роботу з дітьми-сиротами та дітлахами учасників бойових дій. Ми були ініціаторами створення медичного поїзду.

Отримали дозвіл від Міністерства транспорту України та «Укрзалізниці». Нам були готові надати вагони, аби їх можна переобладнати під медичні. Ці вагони мали намір скерувати під гарячі точки. У них збиралися обладнати операційні, перев’язочні та палати для транспортування поранених. Цей проект нам «зарубали» у Міністерстві оборони України.

Мабуть важко уявити підтримку армії без волонтерів з-за кордону…

Так, звісно. Ми активно співпрацювали з українською громадою в Італії, зокрема,з Уляною Кузик, Світланою Німрик, Ніною Маланчук, Тетяною Микитюк, Стефанією Штумпф – з Італії, засновником американсько-української спілки волонтерів Богданом Т., Сашком Козаком, Іриною Смільською, Миколою Терлишевським, Русланою Стефанюк, та  Богданом Трояновим – з діаспори США. Усі ці люди максимально долучилися та завжди надсилали нам допомогу, яку ми скеровували на передову, до госпіталів у Львові, Дніпропетровську. Так, зокрема, американці надсилали оптику, медичне обладнання, медикаменти та хірургічні інструменти. А згодом до нас долучився канадський священик Джефрі Стефанюк, котрий не раз допомагав нам у скрутний момент. Не можу не згадати добрим словом про Світлану Равшан – з Німеччини, котра підтримує нас ще із часів Майдану. З початку проведення АТО вона надсилала нам форму та термобілизну. А волонтер Степан Білас –  перебуває у нашій організації з перших днів. Він перейшов через вир Майдану, де був комендантом Жовтневого палацу. Згодом підпільно воював у батальйоні «Айдар». Нині він постійно возить допомогу на передову.

Раніше ми возили допомогу на схід фурами. Ми повністю завантажували поштові вагони, які відправляли до Харкова, а звідти фурами – у зону АТО. Нерідко ми сортували допомогу на складі до пізньої ночі. Я щиро вдячний усім волонтерам, які нам у цьому терпляче, жертовно та самовіддано допомагали. Деякі з них, вже понад два роки допомагають, не покладаючи рук і зусиль.

Донині волонтери громадської організації «Допомога армії України» постійно їздять у зону проведення антитерористичної операції та возять допомогу усім, хто потребує. Впевнений, що ці справжні патріоти не зупиняться перед поставленою метою, доки в країні триває війна. А у мирний час будуть відгукуватися на заклики багатьох потребуючих.

Розмовляв Юрій СКОБАЛО, спеціально для Leopolis.news