Дружина загиблого командира Іл-76: Саша сказав: «Командир, мене збили. Прощавай!»

08:02 15 Червня 2017

Дружина загиблого командира Іл-76: Саша сказав: «Командир, мене збили. Прощавай!»

14 червня 2014 року Україна здригнулася від страшної звістки: вночі в небі над Луганськом терористи так званої «ЛНР» збили військовий літак Іл-76. На борту судна перебували 49 військовослужбовців – 40 десантників 25-ої повітряно-десантної бригади ЗСУ та 9 членів екіпажу. Всі вони загинули.

З тієї страшної ночі минуло три роки. Україна досі оплакує своїх кращих синів та шукає відповіді на питання: як могла статися катастрофа, хто винен в загибелі бійців та за що військових чиновників, які відправили хлопців на вірну смерть, нагороджують орденами. Спогади про цю трагічну подію описали журналісти Depo.ua

Все починалося звично

Ранок 13 червня в сім’ї підполковника Олександра Бєлого – командира екіпажу Іл-76 – починався звично. Олександр зібрався та пішов на роботу. Про те, що цього дня йому вкотре доведеться летіти на Донбас, ані він, ані його дружина Тетяна ще не знали. Але вже за кілька годин мелітопольські льотчики отримали чергову бойову задачу: доставити в зону АТО боєприпаси та особовий склад ЗСУ. Щоправда, куди саме доведеться летіти, військові ще не знали.

Борт №76777, яким керував підполковник Бєлий

«Всі польоти відбувалися в режимі цілковитої секретності. Екіпажу повідомляли, куди їх направляють, перед самим вильотом. Були навіть такі ситуації, що маршрути суден мінялися вже в повітрі. Тобто, наприклад, піднімалися два літаки, один летів в Донецьк, інший – в Луганськ. Проте вже в повітрі мінялись маршрути», – розповідає дружина Олександра Бєлого Тетяна.

Жінка згадує, що вранці 13 червня вона спитала в чоловіка, що йому класти в дорогу. «Бувало таке, що хлопці залишались на ніч або на кілька днів в тому місці, куди їх відряджали. Тож особисті речі завжди брали з собою», – розповідає Тетяна. – Того ранку Олександр сказав, що нічого не братиме, бо планує ввечері бути вдома. Єдине, що він взяв, це його шолом. Він жодного разу цього не робив. Я звернула на це увагу, а він жартома сказав: «Може, хоч голову не прострелять!». І додав: «Все буде добре, як завжди. Не хвилюйся!», – згадує дружина Бєлого.

За словами Тетяни, вже перед вильотом Олександр подзвонив їй і сказав, аби не чекала – в цей день він додому не приїде. Але подружжя домовилось, що як тільки він приземлиться, відразу ж зателефонує жінці на мобільний.

«В нас була традиція: щойно літак приземлиться, Саша мені дзвонить. Адже ми всі чудово розуміли, куди летять хлопці – бойові задачі на Донбасі вони виконували з березня, тобто з самого початку війни. Думок про те, що може статися щось страшне і непоправиме, не було, проте переживання, звісно ж, мали місце», – каже Тетяна.

Під час відрядження в Китай підполковник Бєлий святкував День нарождення. Китайські колеги зробили йому сюрприз і привітали.

На той момент луганський аеропорт з усіх сторін був оточений путінськими терористами, і льотчики про це знали. Проте ніхто з них навіть не міг думати, аби відмовитися від польоту.

«По-перше, вони – військовослужбовці і наказ є наказ. Як відомо, в армії накази не обговорюються. До того ж, тоді на території аеропорту перебували військовослужбовці, їм треба були і боєприпаси, і їжа, і проводити ротацію. Єдиним можливим способом доставити все це були лише літаки. Був навіть такий випадок, коли літаками привезли боєприпаси, а десантники кажуть: «Хлопці, в нас патронів вистачило б на півгодини. Якби ви не встигли, нас би тут всіх “поклали». То ж як вони могли не літати туди?», – каже Тетяна.

В той же час, жінка наголошує, що напередодні трагедії терористи відкрито заявляли, що мають намір збивати наші літаки: «В аеропорту вже стояли установки терористів, наших чекали. Проте командири тоді прийняли вірне рішення, змінили траєкторію польоту і посадили літак,» – згадує вона.

Тієї ночі Тетяна довго не могла заснути. Дзвінка від чоловіка не було. Вона не витримала й сама набрала його номер, проте на тому кінці відповіли, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Жінка вирішила, що літак ще в небі і все ж змусила себе лягти спати. А рано вранці у двері до Тетяни подзвонили.

«Я не відчинила двері. Побачила, що прийшли з військової частини. Я все відразу зрозуміла. Зайшла в Інтернет. Там вже повідомлялося про катастрофу», в – розповідає жінка.

«Ми всі живі!»

Загиблих десантників і льотчиків поховали на 42 день після катастрофи. Протягом цього часу бойові побратими збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, потім в Дніпрі були експертизи ДНК для ідентифікації бійців. Членів екіпажу Іл-76 поховали у братській могилі в Мелітополі.

Екіпаж Іл-76, збитого під Луганськом

«Всі ці 40 днів Саша мені снився. І ці сни були настільки реалістичними, що я прокидалася з відчуттям, що він поряд. Одного разу мені наснилося, що Саша приходить додому, заходить до кімнати, а там його фотографія з чорною стрічкою. І він мені каже: «Ти що? Навіщо почепила чорні стрічки на мій портрет, я ж живий!». Як тільки прокинулась, відразу ж познімала всі стрічки з його фотографій і більше їх в моєму домі не було», – згадує дружина загиблого героя.

Інші льотчики також постійно приходили у снах до своїх родичів. Дружині одного з членів екіпажа наснилося, як загиблий сказав, що всі «діти неба» живі. «Він каже: «Ми всі живі!”» Дружина питає: «І Саша живий?». А він: «І Саша живий!». «А Вітя?». «І Вітя живий!», і так про кожного… Вже минуло три роки, а нам й досі не віриться, що хлопців немає. Таке відчуття, що вони просто у затяжному відрядженні і ось-ось повернуться додому», – каже Тетяна.

Чекає на тата й маленька донечка Марійка. Рівно за місяць до трагічної загибелі Олександра Бєлого їй виповнилося два роки.

«У Маші з Сашею був дуже тісний зв’язок. Вона була ще зовсім маленькою, проте завжди відчувала, що він йде додому. Бувало таке, що Маша грається, а потім каже: «Тато йде!». А я знаю, що в цей час він не може бути вдома, а тут – дзвінок у двері. Відкриваю – на порозі стоїть наш тато», – згадує жінка.

Підполковник Бєлий, який здійснив свій перший політ в якості командира

За словами вдови Олександра Бєлого, найважче було дивитися, як за татом сумує дитина. На той момент вона була зовсім малою і не розуміла, яке горе вдерлося до їхньої сім’ї. «Вона як тільки бачила людину у військовій формі, бігла до нього й кричала: «Тато!». Не всі військові розуміли таку поведінку дитини, проте, що тата вже немає, я їй пояснити не змогла. А вже коли встановили пам’ятник у військовій частині, Маша відразу впізнала Сашу по фотографії, підбігла, почала цілувати…».

Сьогодні Марійці вже п’ять років. Маленька розумниця займається танцями і каже, що коли виросте, стане… льотчиком.

Садити не можна виправдати

Майже за три роки після катастрофи – 27 березня 2017 року – в Павлограді винесли вирок заступнику керівника антитерористичної операції генералу Віктору Назарову. Суд визнав його винним у луганській трагедії і призначив покарання у вигляді 7 років позбавлення волі. Проте генерал не погодився з цим і подав апеляційну скаргу.

«Назаров не визнав своєї вини. Попри те, що в нього були дані від розвідки, СБУ про те, що на території аеропорту є установки, з яких можуть збивати літаки. Проте Назаров проігнорував цю інформацію і не скасував політ, що й призвело до катастрофи, і це доведено військовою прокуратурою. Його засудили за недбальство. Але його треба судити за зраду Батьківщини», – говорить дружина загиблого льотчика.

В той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76. На борту кожного з них були десантники, боєприпаси та техніка. Перший літак сів. За 10 хвилин на посадку пішов борт, яким керував Олександр Бєлий. Саме в нього і влучили терористи. Третій літак отримав наказ повертатися. «Згодом командир частини розповів мені, що Саша вийшов на зв’язок і сказав: «Командир, мене збили. Прощавай!», – згадує Тетяна.

На думку родичів загиблих, якби генерал Назаров ухвалив рішення про тимчасове припинення операції і змінив тактику, катастрофи б не було. «Назаров перекладає провину на Муженка і каже, що не мав даних розвідки про активізацію терористів і те, що вони мають на озброєнні переносні зенітно-ракетні комплекси. Проте під час судового засідання керівник розвідки заявив, що він особисто доповідав Назарову про це», – говорить дружина командира екіпажа.

Під час судового процесу Тетяну найбільше вразило не то, що генерал намагається виправдатися й залишитися на волі. Цинізм з боку військового чиновника розриває жінці душу: «Якби ви бачили, як він поводився під час судових засідань: цинічно та зухвало посміхався, немов би натякав нам всім: «Нічого мені за це не буде».

Підполковник Бєлий зі штурманом Ігорем Скочковим

Поведінка дружини генерала також шокувала родичів загиблих, волонтерів та журналістів, які стали свідками наступної сцени. «На одне з судових засідань родичі загиблих принесли 49 гвоздик і хотіли вручити їх генералу Назарову. Сподівалися хоч у такий спосіб розбудити його сумління. Проте, вручити квіти особисто військовому вони не встигли – він прошмигнув до зали засідань. Дівчата віддали квіти його дружина, аби вона передала їх генералу. Жінка взяла квіти і, посміхаючись, запитала: «Вони пасуватимуть до моєї норкової шубки?». Всі присутні були просто шоковані», – згадує жінка.

На іншому судовому засіданні у підсудного Назарова запитали, за що його нагородили Орденом Богдана Хмельницького, на що той відповів: «За сумлінне виконання обов’язків». Таку ж саму нагороду – Орден Богдана Хмельницького – отримав і підполковник Бєлий. Посмертно.

Загиблі в небі над Луганськом

Члени екіпажу:

Бєлий Олександр (1976—2014), командир екіпажу, гвардії підполковник

Буркавцов Володимир (1976—2014), бортовий авіатехнік, гвардії старший лейтенант

Д’яков Михайло (1968—2014), керівник повітряно-вогневої тактичної підготовки, гвардії майор

Ковалик Олександр (1972—2014), старший повітряний стрілець, гвардії прапорщик

Козолій Олександр (1984—2014), старший бортовий авіатехнік, гвардії старший лейтенант

Ментус Віктор (1982—2014), старший повітряний радист, гвардії прапорщик

Павленко Олег (1971—2014), старший технік, гвардії старший лейтенант

Скочков Ігор (1977—2014), штурман авіаційної ескадрильї, гвардії капітан

Телегін Сергій (1971—2014), керівник технічно-експлуатаційної служби авіаційної ескадрильї, гвардії капітан

Бійці 25-ої повітряно-десантної бригади ЗСУ:

Авдєєв Костянтин, старший навідник, старший солдат

Авраменко Олександр, стрілець-зенітник, солдат

Алтунін Валерій, командир взводу, старший лейтенант

Бабан Віталій, командир відділення, сержант

Бахур Віталій, заступник командира батареї-інструктор з ПДП, старший лейтенант

Бондаренко Віталій, гранатометник, солдат

Гайдук Ілля, солдат

Гончаренко Сергій, командир гармати, молодший сержант

Горда Анатолій, старший механік-водій, старший солдат

Грабовий Валерій, заступник командира батареї, старший лейтенант

Дмитренко Андрій, солдат

Добропас Сергій, стрілець-зенітник, старший солдат

Дубяга Станіслав, стрілець-зенітник, солдат

Каменєв Денис, стрілець-помічник гранатометника, старший солдат

Кива Владислав, водій-машиніст заправної машини, молодший сержант

Ковальчук Юрій, командир бойової машини, сержант

Коренченко Олег, солдат

Коснар Павло, командир відділення, молодший сержант

Котов Олександр, стрілець-зенітник, солдат

Кривошеєв Сергій, механік-водій, солдат

Кузнецов Антон, стрілець-зенітник, старший солдат

Кулібаба Руслан, водій-заправник, сержант

Кучерявий Сергій, командир відділення, молодший сержант

Левчук Павло, стрілець-зенітник, солдат

Лісной Сергій, механік-водій, солдат

Ліфінцев Олег, водій-заправник, старший солдат

Малишенко Тарас, стрілець-зенітник, солдат

Манулов Сергій, технік, старший прапорщик

Мірошниченко Сергій, старший навідник, старший солдат

Москаленко Сергій, солдат

Ніконов Павло, стрілець-зенітник, солдат

Проньков Ростислав, солдат

Рєзніков Євген, командир гармати, сержант

Токаренко Ігор, механік-водій, солдат

Самохін Антон, слюсар-монтажник, старший солдат

Санжаровець Артем, старший солдат

Скалозуб Артем, старший навідник, старший солдат

Шостак Сергій, стрілець-зенітник, старший солдат

Шульга Андрій, солдат

Шумаков Сергій, старший стрілець, сержант

Фото: Depo.ua

Волонтерська хвиля