Доля кличе! Я іду!

08:07 27 Червня 2017

Доля кличе! Я іду!

Підкинута в повітря монета впала на долоню бійця. Своє право на бій у побратима-тезки виграв 24-річний Денис Денисюк (позивний «Дюс»). Маючи один кулемет на двох, молоді хлопці, які не тільки носили однакове ім’я, але й були схожі, немов брати-близнюки, у такий спосіб визначали, кому заступати на позицію. Так сталося і 10 червня 2015 року…

…Того дня ворог кинув на штурм позицій українських захисників під Широкиним значні сили. Зав’язався жорстокий бій. Понад дві години бойовики нещадно гатили по позиціях з гармат і мінометів. Згодом, зрозумівши всю марність своїх спроб, вони вирішили оточити українців зайшовши з тилу.

Проте їхні плани зіпсував Денис Денисюк. Попри молодий вік, боєць швидко зорієнтувався і кулеметним вогнем відсік противника від українських позицій. Атака терористів була відбита. Бойовики, спіймавши облизня, змушені були повернутися назад. Розлючені та несамовиті, вони випустили по азовцях велику кількість мін, снарядів і гранат з АГС. Одна міна впала надто близько від Дениса. Осколки розірвали юнаку шию. Під дією больового шоку хлопець зміг іще якось добігти до бліндажу. Падаючи, він бачив схвильовані обличчя побратимів. Ті йому щось говорили, кричали. Та слова так і залишилися на рівні хаотичних звуків, сенсу яких йому було вже не зрозуміти. Заспокоювало лише небо.

Побратими заходилися викликати «швидку» й рятувати Дениса. Вони пальцями затискали на шиї рану, з якої струменіла кров, витікаючи разом із життям з молодого тіла побратима. Лікарів Денис не дочекався…

А в той час у Києві його мати Людмила Яківна – лікар пологового будинку, де народжуються нові люди, після відпрацьованої зміни поверталася додому. Жінка інколи зупинялася, підіймала голову й дивилася в небо. Можливо, тієї самої миті в небо востаннє дивився і її син Денис, прощаючись із життям. Серце матері забилося в невимовній тузі – небо здалося їй непривітним і загрозливим. Страх за сина холодними лещатами стискав груди. Стало важко дихати. Жінка спробувала опанувати себе і потихеньку пішла додому. Привіталася з консьєржкою і вже хотіла зайти до ліфта, як та її зупинила.

«Людмило Яківно, візьміть троянди! Цього року їх так багато – не знаю, що з ними й робити», – обома руками простягнула букет.

«Дякую», – Людмила Яківна взяла троянди і тихо про себе посміхнулася: – «Це улюблені квіти сина».

Вдома вона поставила їх у вазу біля портрета свого любого хлопчика. Увімкнула телевізор й одразу пошкодувала про це – йшлося про жорстокий бій під Широкиним, де був її Денис. Тележурналіст продовжував: «Кілька поранених та один загиблий». Згорьована мати закрила руками обличчя й уголос почала повторювати: «Це не мій син! Це не Денис! Благаю, Боже!»

Тієї ночі довго не могла заснути. Та коли це нарешті сталося, їй наснився тривожний сон. Ніби у двері подзвонили, вона відчинила, а на порозі – блідий Денис. Вона протягує до нього руки і син робить крок уперед. Але раптом між ними з’являється її чоловік, батько Дениса, який помер після тяжкої хвороби. Він затуляє собою сина і не пускає його до квартири.

«Відійди, відійди!» – почала махати вона руками, благаючи: — «Пусти до мене сина!»

Різкий дзвінок у двері не віщував нічого доброго – надто ранній, надто різкий. Ніхто зі знайомих і друзів так не дзвонив. Заледве втрапивши ногами в домашні капці, побігла відчиняти. На порозі стояв товариш Дениса. На запитання: «Що трапилося?» він нічого не відповів. Але в тому кричущому мовчанні було стільки невимовного болю, що жінка, не витримавши, свідомо обрала найлегший (якщо можна так сказати) для себе варіант, вигукнувши:

«Я знаю: Денис – поранений. Де він? У якому госпіталі лежить?» На що отримала тиху відповідь: «Ні, тьоть Люд, Денис загинув…»

Мати не повірила. Вона просто не могла уявити, що її життєрадісний синочок міг загинути. Які такі сили могли відібрати його в неї? Такого не могло бути! Не могло!
Лише після дзвінка командира жінка зрозуміла: її сина більше немає. Далі все відбувалося, немов уві сні. Людмилі Яківні завбачливо дали номер телефону жінки, в якої також нещодавно загинув син. Вона їй подзвонила. Обидві матері, об’єднані спільним горем, довго говорили, згадуючи своїх синочків, довго плакали. А троянди, подаровані консьєржкою, так і не осипалися, простояли аж до похорону Дениса…

…Його привезли до матері. Як згадує Людмила Яківна, міна не спотворила найдорожче її серцю обличчя. Проте дуже тяжко було дивитися на бездиханне тіло сина. Поховали Дениса Денисюка на Лук’янівському військовому цвинтарі. Йому було 24 роки, менше місяця він не дожив до свого 25-го дня народження.

За особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові, зразкове виконання військового обов’язку Дениса Денисюка посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Минуло трохи часу, а в кімнаті сина все залишилося так само, як за його життя. Акуратно застелене ліжко, стілець, комп’ютерний стіл. Тільки світлин на стінах побільшало. Людмила Яківна дивиться на чорно-білу, де їй усміхається трирічний Денис.

«Коли син ходив до дитсадочка, казав усім, що буде лікарем», – згадує вона. – «Я його часто брала із собою на роботу в пологовий будинок, бо в 90-ті садки нерідко були закриті. І допоки я працювала, Денис сидів собі й малював олівцями. А потім виховательці гордо казав: «Моя мама — лікар!» А вже у школі хотів бути схожим на тата, який працював слюсарем-сантехніком. Вчителька якось запитала: «Чому?» Хлопець подивився на неї серйозно і відповів: «Вода — важлива для людей».

«Я знав Дениса Денисюка, як скромного хлопчину», – ділиться спогадами Богдан Андрійович Дудяк, вчитель Київської середньої школи № 306. – «Безвідмовний був хлопець: якщо вже про щось його попросиш, то можна бути певним, що він це зробить. Після його смерті ми зі шкільним колективом задумалися, як увічнити пам’ять нашого учня-героя. Багато було ідей. Та, порадившись з мамою Дениса, вирішили обладнати на його честь кабінет історії. Людмила Яківна передала нам деякі сімейні фото та речі сина: польову сумку та форму. Ми зробили виставку. Потім задумали з учителями розписати стіни кабінету. Спочатку планували зобразити гетьманів, запорозьких отаманів. Але зупинили свій вибір на портреті Дениса. Тут і церква, і річки, і мальви, і лелеки в небі – це все Україна, яку захищав Денис. А в ясному небі – його портрет. Коли діти вперше побачили зображене, то стояли мовчки кілька хвилин.

Колеги з телеканалу СТБ, де Денис працював режисером монтажу, згадують: «До нашого колективу Денис потрапив щойно повернувшись з армії, куди за покликом серця пішов служити відразу після школи. Тож він був у нас таким собі сином полку. Хлопець вирізнявся сумлінністю, працьовитістю й гарним почуттям гумору.Взагалі в нас було два Дениси, яких через вік ми називали Денисом великим і Денисом маленьким.
– У кого монтуєшся?
– У Дениса маленького.
І цього Дениса маленького з камерою весь час було видно на Майдані, де він допомагав не тільки учасникам Революції гідності, а й знімав найгарячіші її події. Його сюжети тоді були найчастішими та найяскравішими. 2014 року друзі Дениса один за одним пішли до війська. Хлопець допомагав їм купувати все необхідне для відправки в зону АТО. Він і сам ходив на військові збори й усе частіше замислювався, чи має право сидіти у зручному офісі під час неоголошеної війни. Звичайно, його зміни в настрої ми помітили. І ось приходить січень. Заходить Денис маленький і повідомляє про своє рішення стати захисником Батьківщини. І до всіх нас приходить розуміння: ніякий він не маленький, він – великий!»

З повагою зустріла його рішення і Тетяна – дівчина Дениса. Вони разом працювали на СТБ. Як їй не боляче було, проте вона добре знала цілеспрямований характер коханого.

Вони планували побратися. На заощаджені гроші Денис купив дівчині обручку, одягнув їй на палець і сказав: «Наступна – буде весільною». Людмила Яківна лише раділа вибору сина – Тетяна встигла завоювати серце жінки щирістю та привітністю. У подарунок мати купила дітям двоспальне ліжко на заміну старого в кімнаті сина… Перед похороном побратими Дениса винесли його з кімнати, аби поставити труну…

Після трагедії Тетяна рік жила з Людмилою Яківною. Дівчина називала її мамою, пропонувала залишитися жити з нею й надалі. Жінка їй тактовно відмовила. Вірить, що молода дівчина ще знайде собі пару. Тетяна залишилася працювати на телебаченні. Зараз її робоче місце – за столом Дениса.
Людмила Денисюк майже весь час проводить у школі, де навчався її син. Допомагає облаштовувати кабінет історії, організовує для учнів зустрічі з побратимами Дениса. У квітні 2016 року біля школи встановили гранітну стелу на честь її сина.

Пам’ятають про героя і його побратими. Про це свідчить їхній напис у соціальній мережі: «Денис Денисюк, боєць 1-ї сотні, вір-ний і відважний побратим. Втративши Дюса, ми втратили вірного сина України. Сина, якому не була байдужа доля його Батьківщини. Побратиме, ми завжди будемо пам’ятати твій героїчний подвиг! Дюс, ти загинув смертю хоробрих! НЕ ЗАБУДЕМО, ПОМСТИМОСЯ! СЛАВА ГЕРОЮ!»

Олександра ГОРШИНА, Військо України