Бойовий медик Назарій Гординяк: і тоді я зрозумів, що ніхто, крім нас не зможе їх захистити…

15:08 25 Червня 2017

Бойовий медик Назарій Гординяк: і тоді я зрозумів, що ніхто, крім нас не зможе їх захистити…

«У Донецьку та Луганську нас ніхто не хотів бачити. У Маріуполі ж нас вітали діти, махаючи прапорцями! Аж сльози наверталися на очі… І тоді я зрозумів, що ніхто, крім нас не зможе їх захистити…» – солдат-медик Назарій Гординяк.

Донецький аеропорт, Дебальцеве, Іловайськ – усі знають про ці болючі, незагойні рани на тілі нашого народу. Вони ще довго будуть про себе нагадувати все новими і новими жахливими фактами, які будуть з’ясовуватися з плином часу… Однією із таких трагічних подій цієї Визвольної війни стала битва під Савур-Могилою. Свідком цих трагічних подій став начальник медичного пункту 1-го батальйону тактичної групи 51-ої окремої механізованої бригади Назарій Гординяк (на фото). Звичайний галичанин, скромний чоловік, стоматолог за професією, життя якого перевернула війна. Ось як він розповідає про свою родину:

«Енкаведисти» вбили дідового брата-близнюка Дмитра, бо допомагав втікати людям за кордон: переправляв людей у Німеччину та Польщу. Сам він теж утік за кордон, а його заманили назад, написавши листа від імені дівчини, яку чоловік дуже любив. Дідового брата розстріляли:  під час перестрілки з ворогами він не здався живим. Не пощадили і діда. Його з дружиною вивезли у Хабаровський край за політичні переконання.

«Чому я поїхав воювати? Мабуть, тому, що у мене їхня кров. Зараз відбувається виправлення помилок історії. Нарешті все стає на своє місце. Справедливість перемагає. Ми встаємо з колін», – стверджкє Назарій.

Солдат пише книгу про війну. Він хоче розповісти у своїй книзі про події на Савур-Могилі з погляду медика, передавши свої почуття та почуття своїх товаришів. Книжка – це його бачення подій від Майдану до війни.

«Рішення поїхати на Майдан було спонтанним», – розповідає Назарій. – «Ми з друзями приїхали до Києва 8 грудня 2013 року, аби подивитися що відбувається у Києві. У цей час «Беркут» удруге намагався зачистити наметове містечко у столиці. Друзі пропонували мені їхати додому, проте я вирішив залишитися».

Назар долучився до сотні Миколаївської самооборони, намети якої були розташовані біля Стелли. Він перебував на Майдані від початку і до кінця. Коли розпочалися протистояння на вул. Грушевського, Назар вирушив туди. Разом з активістами він розхитав та підпалив перший міліцейський автобус.

Усі пам’ятають важкі лютневі дні 2014 року: зачистка Майдану, силовики притисли активістів до самої сцени… Наступного ранку, після мирної ходи, до центру столиці прибули автобуси зі Львова та Миколаєва (районний центр Львівської області –авт.).  У одному з автобусів і були Назарій Гординяк та його брат Василь Гук. Коли активісти стали до барикад, протистояння між силовиками та протестувальниками пожвавилося. Люди зуміли втримати Майдан.

Після подій на вулиці Інститутській, Назарій та його друзі теж відбудовували барикади, відновлювали миколаївську кухню, яка практично не зазнала ушкоджень. Поруч хлопці знайшли практично неушкоджену Біблію.

 

Коли окупанти захопили Крим, Назарій записався до військкомату. Наступного дня звідти зателефонували, що війську потрібен лікар. Назарія зарахували у 51-у окрему механізовану бригаду та відрядили до Володимир-Волинського, а відтак на Дніпропетровщину – до кордону з Донецькою областю. Чоловіка призначили начальником медичної служби першого батальйону.

«Я отримав завдання забезпечити медикаментами усі блокпости свого батальйону», – розповідає медик. – «Волонтери привозили мені медикаменти, харчі, а я розвозив усе солдатам. Одного дня на одному з блокпостів сепаратисти розстріляли наших солдатів із гранатометів. За добу до того я був там, навіть хотів залишитися там ночувати. Наступного дня сталася ця трагедія. Цей шокуючий напад бойовиків розтривожив усю Україну. Відтак нас відвезли на Миколаївський (обласний центр – авт..) полігон для перепідготовки служби на блокпостах та участі у антитерористичній операції. За два тижні нас відправили у Маріуполь. Що мене вразило: у Донецьку та Луганську нас ніхто не хотів бачити, у Маріуполі ж нас вітали діти, махаючи прапорцями! Аж сльози наверталися на очі… І тоді я зрозумів, що ніхто, крім нас не зможе їх захистити…»

У червні 2014 року солдатам дали завдання їхати на російсько-український кордон. Вони зачистили місцеві села та окопалися між Григорівкою і Таранами. У цей час вороги почали вести дії імітаційно-наступального характеру. Уночі на них їхала колона машин, які світили фарами, а потім повертали назад.

У липні 2014 року солдатів вперше почали обстрілювати з мінометів та артилерії. На щастя, ніхто з них не постраждав. Тоді бійці отримали завдання звільнити Савур-Могилу від чеченського батальйону «Восток».

«У цей час війна почала набирати обертів», – ділиться спогадами Назар. – «Кожного дня гинули 5-6 людей! На початку липня 2014 року ми з батальйоном «Колос» та першим батальйоном прибули до підніжжя Савур-Могили. Наші солдати не взяли Савур-Могилу. Кількох бійців було поранено, а одного вбито. Ми приїхали у село Степанівка, що під російським кордоном, щоб забрати поранених. Тут усіх накрила артилерія. Поранених довелося виносити, коли поруч розривалися осколки».

Наші солдати взяли села Мануйлівка та Петрівці. Тоді вороги підірвали частину моста. Інша частина залишилася неушкодженою. Наші військові переїхали його машинами, розставили блокпости та виїхали на позиції, де загинув мій хороший друг капітан Задорожний, котрий потрапив у засідку: вороги підірвали мінометну машину. Автомобіль перевернувся, притиснувши солдата мінометною плитою до землі. На нього вилився бензин. Людина заживо згоріла… А мене в цей час покликали допомогти пораненим. Коли кинувся туди, почув потужний вибух. Почали розриватися боєприпаси. Нам довелося чекати дві години, поки вони перестануть вибухати. В результаті обстрілу загинуло троє хлопців.

received_896507253764291

У другій половині липня 2014 року, коли почалися активні бойові дії, кожного дня гинули хлопці. Усіх цих солдатів доводилося вивозити Назарію Гординяку. У той час телевізійні ЗМІ мовчали про те, що на сході України іде війна. Наприкінці липня 2014 року ситуація у зоні АТО була катастрофічною.

«Деяким людям було настільки важко, що коли ми розвантажували машину, ніхто не хотів взяти носилки та забрати загиблих з вертолітної площадки», – прикро згадує Назарій. – «Тоді  матюкався на всіх: «Ви що, не хочете, щоб їх матері поховали?! Не їх  треба боятися! Вони вже мертві! Боятися треба живих!»

Згодом таки було прийняте рішення брати Савур-Могилу. Чому? Висота її сягає 289 метрів. У добру погоду видно на 40 кілометрів уперед через бінокль. Ця вершина була стратегічно важливою.

Не доїжджаючи до підніжжя гори, бійці батальйону «Колос» (для них це була друга атака – авт.) та штурмовики 51-ої окремої механізованої бригади потрапили під артилерійський обстріл. Хлопці відступили, повернувшись із «двохсотим».

«Напередодні наступної атаки ми просимо у знайомих з Києва карту Савур-Могили, оскільки мали інформацію, що під час Другої світової війни там загинули 22 тисячі чоловік», – каже Назарій. – «Там були катакомби, доти. Завдяки знайомим історикам отримали фото  Савур-Могили, роздрукували з супутників карту. Ми змогли розставити свою артилерію».

4 серпня 2014 року відбулася третя атака Савур-Могили. І хоча тоді об’єкт не взяли, та вдалося розстріляти кількох ворожих чеченців. У наших хлопців піднявся бойовий дух.

У наступ пішли бійці 3-го полку спецназу, 25-ої десантно-штурмової бригади та 51-ої окремої механізованої бригади. Тоді ми зазнали великих втрат: троє загинуло та багато було поранено. Проте й цього разу Савур-Могилу не взяли.

«Тоді мені привезли пораненого, у якого було прошите усе тіло», – каже Назарій. – «Хлопці розповідали, що отримавши поранення, він ще встиг забрати іншого пораненого та кинути в люк бойової машини піхоти. Незважаючи на важкі поранення, людина вижила».

Під час п’ятої спроби солдати розрахували усе до міліметра. Цього разу Савур-Могилу вдалося взяти. Тоді було смертельно поранено «Вєталя» – товариша Назарія.

«Снайперська куля зачепила частинку бронежилета та прошила тіло наскрізь», – згадує Назарій. – «Коли я зробив йому укол, він був ще  живим. Тоді за пораненими (їх було кілька) прилетів вертоліт. Російські кулеметники підбили машину, вбивши помічника пілота. Пілот був змушений розвернути вертоліт та покинути місце події».

Відтак Назарій  повіз солдатів у 72-у бригаду. Там було все розгромлене. Потім він повіз поранених в Амвросіївку. Коли приїхали туди, не виявилося медикаментів. Товариш Назарія помер у нього на руках…

Коли солдати брали Савур-Могилу, Назар залишався там. Під час спроб ворога повернути гору практично щодня наші хлопці зазнавали поранень. Упродовж двох тижнів поранення отримали 50 чоловік.

«Якось біля мого бліндажу снаряд потрапляє в машину», – каже Назар. –  «У цей момент я і команда медиків вийшли з машини і побігли брати «броніки», відійшовши на 15 метрів. В автомобілі було 20 кілограм пластиду. Ми розуміли, що машина може підірватися і перебігли у підвал. Тільки забігли, як позаду пролунав вибух. Мені вдалося розрахувати усе до секунди!»

received_1339874222694763

Одного разу наші солдати розгромили російський спецназ, який наблизився до Савур-Могили. Сподіваючись, що «спецназівці» виконали бойове завдання, окупанти випустили сепаратистів, аби зачистити гору. Коли бойовики підійшли ближче, наші встали на повний ріст та «перекосили» усіх цих «мух».

«18 серпня 2014 року на підмогу до нас прибули бійці батальйону «Луганськ». І саме наступної ночі розпочинається нова атака з Російської федерації. Наші знову відбили її. Мені привезли сім поранених із батальйону «Луганськ». Наступної ночі починається артилерійський обстріл. Один снаряд потрапляє у наш медичний пункт та у танк. Усіх нас завалює. Зранку поранених забирає підполковник Сахневич. Я залишаюся у медичному пункті. Наші солдати знову відбивають атаку».

Останні два тижні  Савур-Могила вже не відігравала жодної ролі. Усі війська уже відійшли під Іловайськ. Уже забрали усі блокпости. Уже знали про поразки. Залишалася лише артилерія. Солдатів постійно охоплювала паніка. Дзвонили у генштаб. Але їм наказували чекати підмогу.

«З 12 та 13 серпня командування покинуло танкістів 30-ої механізованої бригади. Наступного дня побачивши, що командирів немає, вони залишили свої позиції. Коли вони проїжджали через наші позиції, ми попросили їх залишити танки. Та вони відмовилися…. Ми вийшли з Савур-Могили та приїхали в селище міського типу Оленівка. Після виходу звідти, я отримав відпустку. Пізніше я дізнався, що мій водій у цей час потрапив у полон під Іловайськом… Його вдалося визволили у жовтні», – завершує свою розповідь Назарій Гординяк.

Розповідь Назара Гординяка – це ще одна вражаюча, трагічна, болюча і тяжка рана. Одна з найважливіших історій цієї війни…

Довідка. Савур-Могила – це стратегічна позиція. Існує багато версій походження назви «Савур-Могила». Одні кажуть, що то татарська назва, бо там було поховано татарського хана, коли йшла війна України з монголо-татарами. Другі – що то похідне слово і виникло у мовленні слов’ян Північного Приазов’я. В ньому перша частина, як незрозуміла, осмислилась як своє слово, пов’язане з іменем Сава за аналогією до Мишура, Сашура… Інші вважають, що в осно­ві частини назви Саур лежить тюркський географічний термін «степовий курган із згладженою верхівкою округлої форми». Його значення — «круп коня». Словник географічних назв української мови каже, що «Савур-Могила (Саур-Могила) —  вершина Донецького кряжа (Донецька обл., за 18 км на південь від м. Сніжного)…»

Фото з архіву Назарія Гординяка

Юрій та Ольга СКОБАЛО,

Волонтерська хвиля